Дорогому читачеві — студенту, викладачу, досліднику, вільній людині.
Текст «Я», який ви тримаєте в руках, — це не моноліт, висічений у камені. Це, скоріше, слід на піску, залишений довгою мандрівкою від одного стану свідомості до іншого. Це карта пройденого шляху, але в жодному разі не інструкція, як і куди йти вам. Бо найвища цінність будь-якої карти — надихнути на створення власної.
Я добре знаю, як легко і спокусливо жити за шаблонами, які нам пропонує суспільство, культура, навіть освіта. «Він», про якого йдеться в есе, жив саме в такому світі, намагаючись відповідати, доводити, перемагати. Але справжній розвиток починається не з перемоги над іншими, а з тихої мужності поставити під сумнів самого себе.
Не читайте цей текст як інструкцію. Використовуйте його як ключ, щоб відчинити двері до власного, унікального «Я».
З повагою та відкритістю.
«Я» — найлаконічніше й найзагадковіше слово мови. У центрі нашого прочитання — філософський твір Данила Фривольного «Я», який ми розглядаємо як приклад поезії в прозі, філософське есе та експериментальний текст.
У ньому ми бачимо резонанс із такими мислителями: Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Гайдеґґер, Джордж Берклі, Людвіг Вітґенштайн, Інайят Хан, Умберто Еко, Італо Кальвіно, Юлія Крістєва, Роман Якобсон.
Я
Я – це я.
Він – це теж я,
Але раніше,
Багато років тому.
Позавчорашній,
Як і вчорашній він, –
І це я,
Але у плоті.
Той, хто щодня проходить повз вас, не зачіпаючи, –
Це теж я,
А ось той, хто сперечається з вами,
Щось доводить, –
І це він,
Тобто я,
Але роки тому.
Я – це я зараз,
Коли дозволяю собі спостерігати за собою,
За власним життям і смертю порівну.
Він – це я,
Коли він підглядав,
Спостерігаючи за життям інших,
Іноді навіть втручаючись у їхнє особисте життя.
Він – це коли я грав наввипередки із собою,
Тобто з життям,
І коли я вторгався в життя,
В самісіньку його гущу
І мчав стрімголов невідомо куди.
Сьогодні я – це той,
Хто спокійно і без поспіху йде,
Тоді як життя поспішає,
Обганяючи мене тривалим свистом паровоза
Або гуркотом надзвукового літака.
Як дивно!
Усі кудись поспішають,
А я один не кваплюся...
Так, вірно,
Тоді я перемагав життя,
Зараз мене вже не хвилює навіть смерть…
Тоді я думав,
Що мої м'язи та суглоби
Підтримують дух у мені,
А сила гравітації керує нашим життям.
Зараз я знаю,
Що немає жодної іншої сили,
Крім
Сили волі,
Єдиної сили,
Що утримує моє тіло в рівновазі
Та весь навколишній простір у гармонії…
Тоді мені говорили,
Що треба з'їсти все, що в тарілці,
Зараз я знаю,
Що набагато краще віддати це іншим,
І навіть остання ягода ділиться навпіл.
Тоді я думав,
Що життя є те, що я бачу очима.
Тепер я знаю,
Що видиме нашими очима,
Все, що можна побачити,
Є не що інше, як смерть,
Оскільки саме це піддається руйнуванню.
Дерево,
Точніше те, що я бачу як дерево,
Його крона, листя,
Виростає, висихає і розсипається,
Але те невидиме,
Що воно випромінює навколо себе, –
Живить і зцілює мене.
Раніше я думав,
Що мій голос не проникає крізь стіни.
Тепер я знаю,
Що одна лише моя думка,
Сконцентрована в потрібному напрямку,
Відновлює втрачений спокій
У серцях близьких мені людей,
Що перебувають за тисячі кілометрів…
Багато років тому йому навіювали,
Що діти, зачаті від його насіння,
Є його дітьми.
Тепер я бачу,
Як багато чужих одне одному людей
Живуть під одним дахом,
Називають себе однією родиною,
Будучи пов'язані лише хибним людським принципом.
Ці люди схожі одне на одного зовні,
Але чужі в головному –
У розумінні свободи.
Тим не менш вони прирікають себе
Таким «життям»
На вірну смерть у клітці,
Створеній їхніми ж руками,
Точніше, оманою.
Я також знаю,
Що можу бути батьком для дуже багатьох,
Зачатих не від мого насіння,
Завдяки лише єдиній посмішці,
Що вчасно з'явилася на моєму обличчі
І вчасно знайшла відображення
На обличчях тих випадкових перехожих,
Що зустрічаються на моєму шляху.
І зараз ще багато хто думає,
Що чоловік і жінка
Можуть заволодіти одне одним
Завдяки обміну обручками
Та відповідному запису в красивій книзі.
Але я вже тоді,
Багато років тому,
Знав, що не в цьому запорука успіху.
І, зізнатися,
Навіть зараз я не знаю,
Де та межа,
Яка перетворює стосунки чоловіка й жінки
Раптом на непотрібні,
Дуже часто після багатьох років
Взаємної любові
Та цілком здорових стосунків…
Колись йому підбирали вчителів,
Зараз я сам обираю
Учителя собі
І не поспішаю,
Не боюся проґавити непотрібні мені «знання».
Тоді йому з усіх боків нашіптували,
Що зло криється у всьому.
А зараз я помічаю добро
Навіть у найзлішій людині,
Розуміючи, що, якби в ній не було хоч трохи добра,
Вона давно б померла.
І тоді всі твердили,
І зараз всі твердять,
Що найкрасивіших жінок
Можна зустріти на конкурсах краси.
І довгий час він цьому вірив,
Щороку під час чергового конкурсу
Думаючи, що нарешті знайшов справжню.
І де вони зараз?
На жаль,
Я їх не бачу навколо себе…
Тоді він думав,
Що речі служать людині
Для створення її затишку.
Зараз я знаю,
Що найшвидше розставання з будь-якою річчю
Є найвірнішою запорукою мого здоров'я,
Гарного самопочуття і подовження мого життя.
Тому я навчився купувати речі,
Потрібні мені лише на поточну добу…
У ті далекі часи
Перемогою над жінкою
Вважався сексуальний контакт.
А тепер я отримую величезне задоволення
Від милування жінкою, що збуджує мене,
На відстані.
Це наповнює мене позитивними зарядами,
Якими я потім можу поділитися
З ким потрібно…
Раніше він,
Тобто я-студент,
Здаючи іспит,
Мусив доводити всьому чесному викладацькому складу,
Що на інших планетах життя немає,
Лише тут, на Землі.
А зараз я знаю,
Що не прожив би й години,
Якби не дозволяв собі відпочивати там,
Купаючись у дивовижній музиці
На планетах, що оточують Землю,
Адже саме тут, на Землі,
Вижити здатна лише смерть.
І той, хто не навчився
Постійно кочувати у Всесвіті,
Приречений на вірну смерть,
Ще й у залізній клітці,
Ім'я якій Планета Земля.
Тоді він, тобто я-юнак,
Брав вас, жінок, без розбору,
Все, що мало жіночу ходу
Та було у спідниці.
Сьогодні ви обираєте мене.
І – ті з вас,
Хто відчувають особливі, найтонші вібрації
Та повну мою розслабленість,
Неземну чоловічу силу,
Що дозволяє мені любити безкорисливо,
Забувши про себе,
Пам'ятаючи лише про вас,
Усю ніч безперервно,
Щовечора,
Цілий рік…
Тоді він насолоджувався
Усім, що його оточувало:
Людьми, рослинним світом,
Містами, розкішшю,
Не помічаючи, як його тіло
Наповнюється отрутою,
Смердить та порожніє.
Зараз я знаходжу втіху
Лише всередині себе самого.
Тут панує мир, спокій, рівновага,
Які ніхто і ніщо не здатні порушити,
А найбільші міста я оминаю,
Як раніше – голісіньку пустелю.
І вже не забуваю
Викласти вранці на підвіконня свою подушку,
Як це робила моя мама,
Збиваючи в ній пух
Дбайливими та вправними руками,
Відпускаючи на всі чотири сторони
Застряглі там, і тому вже мертві,
Непотрібні уривки моїх снів…
Раніше я думав,
Що достатньо навчитися плавати,
Щоб переплисти річку.
Зараз я знаю,
Слава одному з Учителів,
Що справжнє щастя заключено
В умінні ходити по воді,
А не в боротьбі з хвилями,
Легко кидаючими нас куди попало.
Навчившись ходити по воді,
Можна не тільки перетинати моря та океани,
Але й
Встигнути виконати Програму Життя,
Адже всі ми знаємо,
Що перемогти хвилі можна,
Але боротьба з хвилями
Відбирає у людини занадто багато сил.
У мене вже не залишилося на це часу…
Його,
Тобто мене-школяра,
Вчили найскладнішим формулам.
Сьогодні я виводжу свої,
Найпростіші:
Біла лінія на чорному тлі
Або жовта смужка на темно-синьому тлі.
Раніше мені твердили,
Що ефір безбарвний,
А зараз саме ефір
Постачає в моє розпорядження
Весь світ:
Кольори, форми, звуки,
Перетворюючи моє життя
На суцільний двадцятичотиригодинний сон
Неперервних кольорозвукових комбінацій...
Ось чому я вже невидимий,
Моє тіло,
Що розпалося на безліч маленьких веселок,
Стало найдосконалішим у світі музичним інструментом
І не дисонує,
Більше не є перешкодою...
Ні для вас,
Ні для життя,
Ні для смерті,
Ні навіть...
Для мене самого...
Ось такий цей я,
Мабуть, нестерпний і противний, –
І будеш правий, права, вважаючи так, –
Що приніс легку плутанину у Твою голову.
Хто знає...
Може, завтра Ти будеш я,
Адже колись сам Бог став мною.
Хто знає, хто знає...
Краще будь напоготові...
Автор не в змозі закінчити цю розповідь
І тому змушений залишити за собою право
Надалі розширювати текст.
Аж до нескінченності...
Він заздалегідь приносить свої вибачення
Шановним читачам
За можливу незручність у зв'язку з цим,
Повною мірою усвідомлюючи,
Що не має жодних підстав посягати
На право називати себе літератором,
А написане ним – літературним твором.
Однак, можна припустити,
Що ця незручність для декого
Обернеться в майбутньому вигодою –
Кращим засвоєнням
І без того, мабуть,
Дивного матеріалу.
Автор багато спить.
Звідси, найімовірніше,
І виникають проблеми.
Можна сміливо сказати:
Він дуже багато спить.
Майже весь час.
Якщо – не весь.
Іноді він прокидається
І тоді не знає, куди себе подіти.
Відкривши очі й побачивши,
Що світ анітрохи не змінився
За час його останнього сну,
Він хапає папір, перо і пише.
Пише у великому поспіху,
Боячись, що ліжко покличе його,
Перш ніж він встигне записати свої спогади.
Так і виходить –
Думки поступово марніють,
Кудись розряджаються
І зникають зовсім.
Тоді він відкладає перо, папір
І лягає спати.
Цікаво, що, поки він спить,
Він живе.
Так само, як інші,
Коли не сплять.
Він не розуміє,
Чому навколо не сплять так само, як він…
Чому всі ходять,
Метушаться,
Шумлять
І не дають йому спати.
Одні з них просто шумлять,
Але його не чіпають.
Інші не просто шумлять,
Але й намагаються всіма силами
Його розбудити.
Їм здається, що він такий самий, як вони,
І не повинен спати, коли вони не сплять.
Але він продовжує спати,
Перевертаючись на інший бік,
Щоб вони не бачили його обличчя.
Він ще раніше зрозумів,
Що коли люди не бачать його обличчя,
Їм легше.
Вони менше чіпляються.
А якщо бачать,
То не можуть заспокоїтися.
Їм весь час здається,
Що він з них знущається,
Що йому живеться легше, ніж їм,
І що він цього не заслужив –
Спати.
Або не розуміють,
Як це він ще не помер,
Адже він спить так багато
І прокидається так ненадовго,
Що навіть не встигає поїсти.
Іншим, як вони люблять повторювати,
Його шкода.
Шкода, що він зовсім не живе,
Позбавляє себе радощів життя,
Яких, за їхніми словами,
Неймовірно багато.
Третім не дає спокою,
Що він не ходить на роботу,
Не водить дітей у дитсадок,
Одним словом,
Не виконує свої обов'язки.
«Які такі обов'язки? Взагалі, що таке "обов'язок"?»
«Що це може бути?» –
Запитував він себе в подиві, –
«Адже мене цьому ніхто не вчив.
Я народився в пору,
Коли цих дурниць ще не було.
"Обов'язок", хм, дивне, трясця, слово
І пахне чимось недобрим».
Авжеж,
Вони всі ніби змовились,
Щоб позбавити мене мого єдиного заняття –
Сну.
«Ви що, здуріли, люди? Дайте ж поспати!»
І з цими словами
Він знову клав голову на подушку
І одразу засинав…
Твір «Я» неможливо вписати в рамки одного жанру. Він свідомо існує на перетині кількох традицій:
«Він» — це минуле «я», відчужене, об'єктивоване. Це та версія особистості, що жила за нав'язаними правилами, піддавалася суспільному тиску, «грала у перегони з самим собою, тобто з життям». «Я» — це теперішня, усвідомлена версія, яка досягла стану спостерігача («дозволяю собі спостерігати за собою»), вийшла за межі боротьби і знайшла гармонію у внутрішньому світі.
Цей розкол створює внутрішній діалог, що триває крізь час. Застосовуючи концепцію наративної ідентичності Поля Рікьора, ми можемо сказати, що текст конструює множинне «я», розгорнуте в часі та відкритому тлумаченні. У ньому переплітаються голоси минулого «я», теперішнього «я» та навіть іронічна інстанція, що коментує власний хід мислення. Така багатоголосість не є конфліктом, а радше — динамічним процесом самопізнання через оповідь.
Аналізуючи поетику твору, неможливо оминути й авторську маску, що починається з вибору псевдоніму. Слово «Фривольний» вступає у навмисний конфлікт із екзистенційною вагою тексту. Ця самоіронія є ключовим художнім прийомом, що руйнує пафос, оголює умовність літературної гри та запрошує читача до більш складної, нелінійної взаємодії з оповіддю про «Я». Таким чином, псевдонім стає першим сигналом, що цей твір вимагатиме від читача не пасивного сприйняття, а активної інтелектуальної співучасті.
Синтаксис: він переважно паратаксичний, з короткими, ритмічними фразами, що створює ефект спонтанності та плинності. Однак ритмічні повтори «Тоді... Тепер я знаю...» вносять елемент біблійного кадансу, надаючи роздумам монументальності.
Лексика: автор свідомо поєднує побутову лексику («ягода», «подушка») з високою, метафізичною («ефір», «гармонія», «дух»). Цей контраст «заземлює» філософські ідеї, роблячи їх частиною повсякденного досвіду.
Висновок: «Я» є яскравим прикладом екзистенційно-поетичної прози, що демонструє, як літературна форма може слугувати інструментом для глибокого філософського та психологічного дослідження.
Дослідити філософські основи твору «Я», проаналізувавши його екзистенціальну, онтологічну та метафізичну складові.
Сьогодні ми розглянемо твір «Я» не просто як літературний експеримент, а як повноцінний філософський акт. Цей твір — це не розповідь про життя, це маніфест, що проголошує примат індивідуальної свідомості над колективною реальністю.
Ядро тексту — це радикальний екзистенційний бунт. Автор послідовно деконструює фундаментальні основи суспільного життя, які він вважає ілюзорними клітками.
Автор пропонує власну теорію реальності, що ділить світ на два рівні.
Кінцева мета шляху оповідача — це повна трансценденція, вихід за межі власного «я».
Висновок: філософська подорож у «Я» починається з бунту індивіда в дусі Сартра і Ніцше, переходить в онтологічний перегляд реальності в дусі Платона, а завершується містичним злиттям зі світом, що нагадує ідеї Жиля Дельоза про «становлення» та «тіло без органів».
Проаналізувати текст «Я» крізь призму аналітичної психології Карла Юнга, екзистенційної психотерапії та гуманістичної психології.
Сьогодні ми зануримося у психологічні глибини твору «Я». Цей текст можна розглядати як унікальний документ внутрішнього життя, протокол глибокої психологічної трансформації. Ми використаємо психологічні теорії ХХ століття як лінзи, крізь які зможемо краще зрозуміти складний шлях оповідача.
Найбільш продуктивною для аналізу «Я» є аналітична психологія Карла Густава Юнга. Центральний розкол тексту на «Він» і «Я» є майже ідеальною ілюстрацією юнгіанської структури психіки.
Весь наратив твору можна прочитати як метафору процесу індивідуації — центрального поняття в юнгіанстві, що означає шлях становлення цілісною особистістю.
Критика суспільства у тексті глибоко резонує з ідеями екзистенційної психології.
Висновок: психологічну подорож героя «Я» можна узагальнити поняттям самоактуалізації з гуманістичної психології Абрахама Маслоу. Оповідач свідомо відмовляється від потреб нижчих рівнів (безпеки, приналежності, поваги) заради повної реалізації свого унікального потенціалу.
Синтезувати літературний, філософський та психологічний аналіз твору «Я» через призму мистецької практики автора.
Сьогодні ми об'єднаємо попередні погляди, щоб довести, що «Я» — це насамперед мистецький маніфест, теоретичне осмислення унікальної творчої практики, яку його автор, Данило Фривольний, втілював протягом усього життя. Згадаємо його біографію: «синестетичний архітектор», «поет фотонів», творець «лазерних симфоній».
Творчі пошуки автора «Я» є частиною великої європейської традиції авангардного мистецтва, яке прагнуло звільнити колір, форму та звук від диктату предметності. Все почалося з радикального жесту Казимира Малевича та його супрематизму. Ідею підхопив український авангардист Климент Редько, який досліджував світло-звуковий синтез. Паралельно ці ідеї знаходять втілення у школі Баухауз, де митці, як Ласло Моголі-Надь, експериментували з «тотальним театром». Спираючись на цей досвід, Данило Фривольний створює театр нового типу, де художній звук і світло є самодостатніми ресурсами.
Тепер ми можемо по-новому прочитати ключові уривки «Я». Пасаж про «ефір», що постачає «кольори, форми, звуки» і перетворює життя на «сон неперервних кольорозвукових комбінацій», перестає бути просто метафорою. Це опис мети, до якої прагне митець. Ця ідея не нова — поет-символіст Артур Рембо наділяв звуки кольором. Але в «Я» ця ідея доведена до абсолюту. Фінальне перетворення героя, чиє тіло стає «музичним інструментом», що складається з «веселок», — це маніфестація ідеального синестетичного митця.
Естетика спокою та споглядання, протиставлена «життю, що квапиться», є частиною цієї мистецької програми. Вона перегукується з «повільним кіно» Бели Тарра та сенсорною поетикою Терренса Маліка. Вони, як і автор «Я», прагнуть змістити фокус глядача з дії на стан, з сюжету — на чисте переживання часу та простору.
Примітка: Театр Lux Aeterna. Тіло, що зникає у світлозвуку (luxaeterna.eu · 360-theatre.org)
У виставах Lux Aeterna немає чіткого поділу між глядачем і сценою, між суб'єктом і мистецьким середовищем. Там, у залі, де весь простір пронизаний багатоканальним звуком і світловими та лазерними художніми інтерференціями, які гармонійно сприймаються як реальний міжгалактичний Космос, тіло більше не функціонує як межа — воно розчиняється, розсипається, ніби на ті самі «веселки», які згадує оповідач у «Я».
Це не просто метафора. На певному етапі імерсивного занурення, коли звук не просто чутно, а ним дихаєш, і світло не освітлює, а огортає зсередини, у глядача зникає тілесне відчуття ваги, меж, гравітації. Залишається лише чиста присутність у просторі багатокольорової вібрації. Саме в цьому стані народжується досвід, про який говорить текст: тіло стає не носієм, а резонансним інструментом, який віддає себе тому, що його перевищує.
Цей досвід і є відповіддю на фінальні рядки твору: «моє тіло... стало найдосконалішим у світі музичним інструментом... більше не є перешкодою... ні для життя, ні для смерті...». У театрі світла і звуку ці слова стають буквальними: глядач входить у інший вимір, де «Я» вже не визначається фізично — воно вібрує.
Висновок: від тексту до терапії. «Я» — це філософський ключ до розуміння цілісного мистецького проєкту Данила Фривольного. Текст теоретично обґрунтовує те, що автор робив на практиці: створював мистецтво тотального досвіду. Його кінцева мета — не просто вразити, а трансформувати. І тут ми повертаємося до фінального пункту його біографії: сьогодні контент його театру «використовується як терапевтичний інструмент». Це логічне завершення шляху.
Проаналізувати твір «Я» як культурний феномен, що критикує та деконструює ключові міфи та норми західної культури.
Сьогодні ми дивимося на твір «Я» як на дзеркало культури. «Я» — це не просто особиста сповідь, це глибоко контркультурний жест. Оповідач не виходить на барикади, він просто лягає спати. І саме цей акт — акт «сну» — стає його головною зброєю.
Наша сучасна культура побудована на культі продуктивності. На цьому тлі поведінка героя «Я» виглядає як абсолютна єресь. Він інвертує базові цінності: для нього справжнє життя відбувається уві сні («поки він спить, він живе»), а світ активних людей — це світ метушні та шуму. Таким чином, «сон» у тексті стає політичним та культурним актом. Це пасивний, але тотальний спротив суспільству, що вимагає від людини бути «ввімкненою» 24/7. Це втеча від того, що корейсько-німецький філософ Бьонг-Чул Хан називає «суспільством втоми».
Авторське відсторонення від обов'язків, роботи, формальних ролей має також яскраву паралель у працях Івана Ілліча. У своєму маніфесті Deschooling Society (1971) Ілліч радикально критикує інститути, які привласнили собі право визначати «цінне» знання, працю, продуктивність.
«Я» як текст втілює протест проти саме таких норм: оповідач відкидає не лише школу чи роботу, а саму ідею зовнішнього примусу до ефективності. У цьому сенсі його позиція — це не втеча, а вимкнення з гри, свідомий демарш проти «дрес-коду успішності». У «сні» ми бачимо метафору децентралізованого існування — життя без примусу до видимих результатів.
Оповідач послідовно «атакує» священних корів нашої культури.
Тут можна згадати Мішеля Фуко, який аналізував, як соціальні інститути діють як механізми влади, що формують «слухняні тіла». Оповідач інтуїтивно відчуває цей тиск і намагається вислизнути з-під нього.
Текст викриває ілюзорність культурних стандартів. Конкурси краси є ідеальним прикладом того, що французький філософ Жан Бодрійяр назвав симулякром. Це копія без оригіналу. Конкурс не «знаходить» красу, він її створює за шаблоном. Оповідач спочатку піддається цій ілюзії, а потім прозріває.
Висновок: відчуття розколотості та відчуження, що пронизує «Я», є центральним для багатьох творів сучасної культури, зокрема для фільмів Девіда Лінча («Малхолланд Драйв») та Чарлі Кауфмана («Синекдоха, Нью-Йорк»), які так само розмивають межу між сном і реальністю.
Глибоко інтегрувати твір «Я» в український літературний та філософський контекст.
Протягом попередніх лекцій ми розглядали твір «Я» у широкому світовому контексті. Сьогодні наше завдання — здійснити найважливішу подорож: повернути цей текст додому. Чи є «Я» ізольованим експериментом, чи він резонує з глибокими течіями української думки?
Конфлікт оповідача з суспільством — це майже ідеальна ілюстрація філософії Григорія Сковороди. Сковорода вчив про «два світи»: зовнішній, світ марноти, який він називав «світом, що ловить», та внутрішній світ духу. Центральним для нього було поняття «сродної праці». Коли суспільство вимагає від героя «виконувати свої обов'язки», воно нав'язує йому «несродну працю». Відповідь оповідача — риторичне питання «Які такі обов'язки?» — це чисто сковородинський жест, бунт проти «світу, що ловить».
Якщо Сковорода дає нам філософський ключ, то Михайло Коцюбинський — літературний. Текст «Я» можна розглядати як радикальний розвиток імпресіоністичної техніки, доведеної до досконалості у новелі «Intermezzo». Герой «Intermezzo» тікає від «людського» на «кононівські поля», щоб розчинитися у світі природи. Оповідач «Я» робить те саме, але його «кононівські поля» — це його власна свідомість. Для обох авторів реальність — це потік суб'єктивних вражень.
Гострий конфлікт між особистістю та ворожим колективом є центральною темою для письменників Розстріляного відродження. Герої Валер'яна Підмогильного в романі «Місто» часто переживають глибоке відчуження від соціуму. Це почуття тотального тиску з боку «них» яскраво виражене в «Я»: «вони всі ніби змовились, щоб позбавити мене мого єдиного заняття – сну». Розпачливий крик «Дайте ж поспати!» — це екзистенційний бунт одинака проти системи.
Висновок: між авангардом та постмодернізмом. Твір «Я» глибоко вкорінений у ключові традиції української культури: у філософію самопізнання Сковороди, у психологізм модерністів, у трагічний екзистенціалізм Розстріляного відродження. Водночас прагнення до спрощення форми («біла риска на чорному тлі») є прямою паралеллю до супрематичних пошуків Казимира Малевича. «Я» постає як унікальний твір українського постмодернізму, який переосмислює великі теми національної культури у глибоко особистій формі.
Цей аналіз суворо обмежений текстуальним (іманентним) підходом. Всі висновки ґрунтуються виключно на самому творі «Я» – його мовній тканині, структурі та образній системі, свідомо виключаючи біографічний та історичний контексти.
Дослідницьке питання: як твір «Я» конструює та досліджує поняття «самості», використовуючи специфічні жанрові та стилістичні елементи?
Твір «Я» є прикладом жанрового синкретизму, що поєднує риси кількох форм.
Центральною віссю твору є дослідження природи індивідуальної свідомості. «Я» у тексті не є статичною сутністю, а динамічним, плинним процесом становлення. Це досягається через протиставлення минулого «я» («Він») та теперішнього («Я»), що ілюструє екзистенційний вибір та самотворення.
Висновок аналізу: Твір «Я» є складною художньою системою, де жанрова гібридність, філософська насиченість та стилістичні особливості слугують єдиній меті — дослідженню «самості» як динамічного, суперечливого та відкритого процесу. Його цінність полягає не в наданні готових відповідей, а в стимулюванні рефлексії читача.
Твір «Я» резонує з широким полем світової думки, створюючи багату мережу алюзій та паралелей.
Окрему площину інтерпретації твору «Я» відкриває постструктуралізм — зокрема, ідеї Ролана Барта та Жака Дерріди, які розмивають межу між автором, текстом і читачем.
Згідно з Бартом, «смерть автора» є актом звільнення тексту від авторитарної фігури творця. У «Я» ця ідея реалізується буквально: сам автор зникає за псевдонімом, відкрито заперечує свою літературну суб'єктність («Автор не в змозі закінчити цю розповідь...»), натомість залишаючи простір для гри інтерпретацій.
Деррідівська деконструкція впізнається в динаміці зміщення значення: «Я» постає то як фіксація, то як потік, то як наратор, то як об'єкт спостереження, і жодна з цих ідентичностей не фіксується остаточно. Таким чином, текст «Я» функціонує як différance — відстрочка остаточного сенсу, вібрація між «він» і «я», між писанням і сном, між значенням і його зникненням.
Підсумовувати такий твір, як «Я», — означало б зрадити його відкритій, провокативній природі. Проведений аналіз продемонстрував, що сила цього тексту полягає саме в його здатності генерувати смисли на перетині різних дисциплін. Тому, завершуючи роботу над цим виданням, ми хочемо окреслити лише кілька з багатьох можливих напрямків для майбутніх досліджень, які відкриває цей текст:
Інститут SMART City пропонує цей текст не як остаточну відповідь, а як плідне, відкрите питання.
РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ ДАНИЛА ФРИВОЛЬНОГО «ФЕНОМЕН «Я»: МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ АНАЛІЗ»
Перше, на що натрапляє читач, і що, врешті, одразу виокремлює книгу серед незчисленної кількості інших, робить її особливою — не просто те, що вона електронного формату, і навіть не те, що книга знаходиться на персональному сайті автора, але саме те, що вона тісно вплітається в систему всіх напрацювань автора (наукових, художніх і методичних), займаючи своє органічне становище серед них (що, власне, відображається на титульній сторінці сайту у вигляді карти). Більше того, впродовж знайомства з книгою спостерігаються відсилання (згідно з тематичною близькістю) до інших її частин чи інших напрацювань автора. Відповідно, стає досить простим і зручним простежувати творчу динаміку автора в різні періоди його життя.
Книга за своїм характером і наповненням постає не суто філософською чи художньою, але містить й аспекти науковості та навіть методолого-методичності.
Структурно книга складається зі: звернення автора до читача; вступу; авторського тексту «Я» (літературно-філософська частина); лекційного курсу (філософсько-науково-методологічна частина); висновків і післямови; бібліографії.
Зі звернення автора простежуються кілька важливих мотивів, присутніх у книзі: по-перше, в кількох місцях короткого звернення наголошується, що вона не є «інструкцією», але спробою через бачення феномену «Я» (списаного і зрозумітого з власного життя) розкрити його глибини чи якісь сторони в читача; по-друге, книга є спроба надихнути читача побудувати власне «Я» завдяки звільненню від потреби відповідати установкам і стереотипам суспільства (зазвичай, нав'язаних) — «поставити під сумнів самого себе»; тобто в цілому йдеться про потребу зупинки на власному шляху й постійного самоаналізу такого шляху (якщо суспільство біжить і мчить, я маю зупинитись і відрефлексувати власний досвід).
Отже, вже зі звернення автора стає зрозумілим, що книга, звичайно, призначена для всіх бажаючих чи зацікавлених, однак, попри її незначний обсяг, це не той текст, який варто одразу й пройти. Тому книга для всіх, проте всіх, хто готовий присвятити власний час і зусилля, а також попрацювати з власною свідомістю, щоб реально отримати від книги користь, і щоб книга не стала суто приємним часопроведенням.
З короткого вступу дізнаємось про перегукування сенсів, поданих у книзі, з низкою перерахованих автором філософів, а також про те, що складно, врешті, визначити приналежність книги до певного жанру чи стилю, а тому читач відзнайде для себе в тексті ті інсайти, до яких він готовий.
«Авторський текст «Я»» є, по суті, перша змістовна частина книги. Цей текст представляє собою опис і розкриття феномену «Я», взятих із життя автора, як наслідок численних саморефлексій. Текст водночас простий і складний. Простота в тому, що написаний він у віршованій неримованій формі. Складність, зрозуміло, в тому, що, подібно до кожного філософського тексту, він потребує зупинок, міркувань, застановлянь і взагалі внутрішньої динаміки душі читача.
Текст «Я» представляє собою протиставлення «Він» і «Я», причому перший є так само Я, однак у минулому, коли не досягнув власне Я. Автор прослідковує на різних етапах свого буття, як маніфестувались іпостасі Він та Я. «Він» молоде, нестримне, жагуче, повне прагнень до успішності й самореалізації Я, однак, найперше, залежне від виховання, суспільних інституцій і суспільних вимог. Тоді як, навпаки, «Я» це доросла, самодостатня, духовна і мудрісно зріла особистість, при цьому, скоріш за все, якої б не було без «Він». Шлях до Я лежить через проходження Він, шлях до мудрості лежить через відкидання зайвого і проторювання власного шляху, шлях до зрілості й автономності існування пролягає через міст незрілого, надмірного динамічного й суспільно заангажованого існування. «Я» це водночас звільнення від «Він», подолання «Він», але й тиха, хоча місцями нещира, вдячність «Він», через проходження якого й стало можливим формування власне Я. Мабуть, кожній людині потрібно й корисно пройти шлях «Він», щоб дістатися до вершини «Я», проте, напевно, далеко не кожен цей шлях проходить, не кожному вдається, не кожен доростає. Авторові книги це вдалось.
Ось характеристики «Він», на які акцентує автор: поспішає, сперечається з іншими, спостерігає за життям інших, проявляє жадобу до речей і турбується про сили власного тіла, насторожений до зла, підозру до якого бачить звідусіль, насолоджується всім довкола.
А ось деякі характеристики «Я» з тексту: спостерігає за собою, не поспішає і ні з ким не змагається, турбується про силу власної волі, прагне побачити невидиме, єднається з іншими людьми, будучи їм чужим, всюди прагне помічати добро, не турбується про накопичення речей, а легко з ними розлучається, заглиблюється в самого себе (в чому й шукає мир і спокій).
В протиставленні «Він» та «Я» можливо, отже, простежувати протиставлення Я, відчуженого від себе, поглинутого суспільною динамікою і суспільними запитами, яким нібито потрібно відповідати, і Я зануреного в себе, того, який працює з собою, тим самим все більше віддаляючись від світу зовнішнього, матеріального, повного жадоби і наростання пристрастей. Насправді тут присутні дві крайнощі, дві полярності — від колективізму й суспільного активізму до радикального егоцентризму. Однак, як відомо, істина десь посередині — не в протиставленні та двосторонній негації, але в балансуванні та гармонії. Тобто, оскільки я істота соціальна, повинен якимось чином брати участь й залучати себе до різних форм взаємодії в суспільстві. З іншого, оскільки я індивід, повинен враховувати й власні інтереси, помічати власний досвід, формувати власний поступ. Гармонія зовнішнього і внутрішнього.
Метафора сну (автор, який постійно спить і прагне, щоб йому не заважали спати), подана наприкінці тексту «Я», засвідчує оцей строгий, радикальний образ егоцентричного Я, з одного боку, крайньо автономного, з іншого — відчуженого від всього суспільного. І може поставати запитання: що спричинило, що повпливало на таким чином вилаштуваний образ Я? Стомленість від життя, людей, суспільного? Відраза? Життєвий переворот чи перелом? Питання залишається без відповіді...
За текстом «Я» слідують шість лекцій, які в різних контекстах розкривають відповідний феномен. Кожна лекція наприкінці подає питання для дискусій і рекомендовану літературу. Остання, як стає зрозумілим, має на меті ширше й глибше розкрити висвітлену в кожній лекції проблематику. Тематика лекцій охоплює поетику «Я», філософію свободи, психологію самості, мистецтво як досвід, культурний код «Я» та український контекст феномену «Я». Можливо, варто було до тематики лекцій включити ще метафізично-трансцендентний (власне божественний), а також соціально-політичний контексти «Я».
Цікаво, що кожна лекція презентує не звичний чи усталений підхід до розуміння явища «лекція» як деякої повної, завершеної відповіді на поставлене лектором питання чи змістовне розгортання теми. Кожна лекція книги це тільки точки, позначки, ремарки, які запрошують читача до провадження власного дослідження, і приходу згодом до власних висновків. Цінність лекцій у книзі, отже, найперше методологічна, а не власне текстуальна чи змістовна. Напевно, це робить сам підхід до презентації лекції пост- чи метамодерністським. Кожна лекція є також стисле філософсько-науково-мистецьке пояснення першої частини книги — поетично-прозового тексту «Я». Таке поєднання першої і другої частин свідчить про те, що автор долучається до загальної і вічно триваючої справи думки, для якої не існує жодних кордонів.
Питань для дискусії наприкінці кожної лекції поміщено три. Така незначна кількість не свідчить про їх обмеженість чи обмеженість автора книги, але тільки про намагання зосередити увагу читача на найважливішому. Подібно як, до речі, й самі тексти лекцій (вельми незначного обсягу). Разом із тим, глосарій та бібліографію в книзі можна було б розширити.
Міждисциплінарний аналіз феномену «Я», як можливо простежувати в книзі, полягає: по-перше, в можливостях розгортання і пошуків Я з точки зору філософії, мистецтвознавства, психології та ін. сферах пізнання; по-друге, на фоні стислості обсягу лекцій, у можливостях вибудувати методологію формування й архітектоніку Я.
Особливість книги полягає в баченні автора адресатів — тих, кому вона може бути корисна. Це будь-яка людина, яка готова докласти зусиль до виведення сенсів для себе через текст. Проте, це не крайнє прагнення автора — він бажає, щоб читач, ознайомившись із книгою, спробував провести власне дослідження «Я» — як спираючись на поставлені методологічні маркери, так і минаючи їх, додаючи щось своє, створюючи щось своє. Книга корисна як для тих, хто починає шлях філософування, так і для фахівців, оскільки в лекціях представлений для цього базовий методологічний інструментарій. Тобто фахівець (наприклад, викладач) здатен почерпнути з лекцій сенси й проблематику, використавши їх як опорні для дослідження й презентації тій чи іншій аудиторії чи спільноті.
Завершу рецензію цитатою із книги (з авторського післяслова), що виражає, напевно, ключове очікування автора від читача: «Там, де закінчується текст, починається дослідження». «Я» починається там, де розпочинається його дослідження.
26.08.2026 — канд. філос. наук., доц. Ю.М. Ходанич
Для автора незалежність є не естетичною, а екзистенційною. Відкидаючи обов'язок і приймаючи особисте бачення, автор пропонує одночасно розраду і виклик: скільки нашого «я» належить справді нам?
Там, де закінчується текст, починається дослідження.