Зустрічі бувають різні.
Приємні і неприємні.
Вирішальні і дріб'язкові.
З продовженням і без...
Зустрічі
розворушують і залишають байдужими.
Оновлюють і старять.
Сповнюють надією або ні.
Підносять над буденністю або пригнічують...
Але є лише одна-єдина
й водночас найважливіша зустріч,
після якої всі інші, попередні,
миттю втрачають актуальність.
Це зустріч із самим собою.
Саме від цієї зустрічі залежить усе,
усе, що буде з тобою. І як буде з тобою.
Принаймні у цьому твоєму житті...
Житті безупинних зустрічей
– Люблю схід Сонця. Я прокидаюся трохи раніше за нього. Ми із Сонцем полюбляємо грати в цю гру. Вона нагадує те, як ми, чоловіки, приносимо велику склянку власноруч приготованого, щойно вичавленого фруктово-овочевого соку коханій у ліжко.
– Що ти найбільше любиш у світі? – Тишу...
– А в музиці? – Тишу...
– Любий серцю колір? – Осінь...
– Улюблений смак? – Ложка справжнього ванільного морозива з маленьким ковтком гіркого ристрето, що, розтанувши на язиці, разом створюють неповторний букет смаків. Ніби втомлені промені серпневого сонця ніжно переплітаються й линуть над позолоченим лісом павутинками бабиного літа...
– Улюблена гра? – Сніжки з дівчатами.
– Твій найліпший зі станів? – Етер, лише етер...
– Значить, ти б навіть не шкодував, якби я тебе більше не бачила?
– Бажана сексуальна поза з трактату «Камасутра»? – Поза № 65А/-Я (публікується тільки в доповнених виданнях останніх років у країнах, де є озера на висоті щонайменше 800 м над рівнем моря): нічне злиття у високогірному прохолодному озері в сімнадцятий день місячного календаря, час від 01 до 03:30 CET UTC+1).
– Найкращий напій? – Холодна джерельна вода.
– Улюблена симфонія? – Симфонія шепотів.
– Наймиліша серцю земна мама? – Мама, яку я запам'ятав більше за всіх інших. Вона довго і дуже лагідно лоскотала мене в дитинстві.
– Найкрутіша з партитур? – Партитура, у якій правильно чергуються паузи різної тривалості.
– Сильнодійні ліки? – Захід Сонця. Барви осінньої заграви. Ліки діють, якщо дивитися не відводячи погляду впродовж хоча б пів години. Це чудово висушує слиз, виводить жовч, лікує печінку.
– Найдосконаліший з музичних інструментів? – Той інструмент, до якого фізично не потрібно торкатися руками, пальцями, губами, щоб видобути звук. Видобування звуку відбувається через повітря (так-так, він існує вже майже 100 років).
– Твоя теорія походження світу? – Світ виник зі звуку і кольору. А проявитися їм допомогла вібрація. Саме тому музика є найсильнішим наркотиком, відомим людині, і від цього наркотика нас не здатне відлучити ніщо. Колір є також наркотиком, ефект від якого сильний і глибокий. Щоправда, цей різновид наркотику буває також депресантом. Це якщо хтось неправильно змішує барви – в одязі, інтер'єрі тощо.
– День чи ніч? – Звісно, ніч. Для мене ніч – це чорний квадрат («Чорний квадрат» Казимира Малевича не є картиною, як здебільшого вважають). Чорний квадрат є, по-перше, найдосконалішим із транспортних засобів, спроможним возити нас галактичними просторами без жодних обмежень (наш особистий космічний корабель). По-друге, це є наше власне (особисте) полотно, безмірне, до речі, здатне проявляти найтонші колірні відтінки, гами, тембри, музичні партитури. Важливо усвідомити, що наше справжнє, реальне життя – те, яке ми проживаємо вночі.
– Досконала жіноча сексуальність? – Далекий план: юна дівчина на горизонті, розширене кіно.
Середній план: довговолоса, руда (за інтуїції чоловіка-спостерігача на рівні 100 відсотків).
Серія ближніх планів: білосніжна оксамитова пружна шкіра, граціозна хода, великі очі, прямий, але все ж таки трохи сором'язливий погляд. Серія деталей: веснянки розкидані тут і там – по всьому тілі. Серія макро: пальці, що тримають лійку, дрібні струмені води й квіти, маленькі губи – тихий наспів. Кінець! Знято!
Історії бувають різні.
У різних людей – різні історії.
Щоправда,
найцікавіші байки, на мою думку,
бувають у чоловіків... про жінок і навпаки...
Як чудово розумувати.
Ліпше може бути лише – про класну жінку.
Навіть так, на відстані, з висоти багатьох років.
Роки точаться. Це їхня робота. Пам'ять пильнує.
Почуття не губляться – проникають углиб, струшують із себе твань,
залишаючи лотос...
Лотос – мудрість.
Мудрість відвідує нас пізніше,
пізніше від моменту фізичної близькості.
Але якщо мудрість прийшла,
то все, що було, – було недарма!
Саме воно допомогло нам стати ліпшими.
Саме це є змога передати. Іншим.
Наш шанс збагатити людський рід.
Справжнє
не хочеться забувати.
У жодному разі не дати йому розтратитися, навпаки, зберегти,
десь
у глибині себе,
протягнути, крізь усе життя,
віддати,
повернути
і знову віддати...
Добре, що зараз уже є що.
Лінія поведінки.
Лінія, що переслідує нас упродовж усього дорослого життя.
Найсильніше враження – найчастіше
одна або дві імпресії,
які ми увібрали в дитинстві,
що в'їлися, вгризлися
і, пустивши коріння,
потім десятиліттями вирують у нас.
Їх також можна назвати
безперервним актом (кінофільмом, слайд-шоу)
динамічних імпресіоністських зліпків,
де ми – сценаристи, режисери, актор головної ролі, наратор).
Щось на зразок реагенту,
який одного разу, будучи доданий до колби,
запускає нескінченну хімічну реакцію.
Жанр цієї книги (у класичному наближенні): нез'ясований, безіменний.
Жанр (у середньому збільшенні): ритмічна вібровіршопроза еротичного нахилу (на рівні глибинного осаду), рівень еротизму – так звана рання роса (поняття моє. – Авт.), це краплинки роси у перші хвилини її природного утворення (ті, що найбільш ефективно впливають на душевне здоров'я і плин креативної енергії під час ходьби босоніж по росі).
Жанр (близько): філософська імажиністська фікція або художня спонтанно-континуальна сублімація (найбільш порівнянний з ефектом тиску газів у пляшці марочного шампанського на корок).
Придатність для наукових досліджень (об'єктив – «риб'яче око», спецефект – художнє розмиття): придатна.
Вимоги: міждисциплінарний науково-дослідний центр, колектив експертів.
Предмети: філософія – суміш поглядів Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше й Хазрата Інайата Хана; оптична фізика – світ як інтерференція природного чи штучного концентрованого променя світла; теорія та практика мистецтва перших трьох десятиліть XX століття, психологія мистецтва того самого періоду;
психіатрія, яка спирається на Зігмунда Фройда та Карла Густава Юнга; практична медицина, що спирається на досвід застосування контрастного душу Жана-Мартена Шарко.
Обмеження можуть поширюватися або вже поширюються на сфери освіти, політики, медицини, культури, фармацевтики, науки, окремих галузей.
Обмеження використання досвіду автора цієї книги можуть поширюватися на державну загальноосвітню систему окремих країн. У разі порушення цього обмеження автор не несе відповідальності за можливе скасування державного регулювання загальної освіти в будь-якій країні, а також імовірне безробіття у чиновницькому середовищі.
Автор не дозволяє лікарям-практикам розповідати про зміст цієї книги своїм пацієнтам. Тим самим автор щиро бажає якнайдовше зберегти природу гір, особливо гірських вершин.
Після виходу у світ цієї книги автор не бажає давати згоду жодній з відомих фармацевтичних компаній на широке тестування окремих її положень, цілком усвідомлюючи, що це може призвести до краху сучасної фармацевтики.
Категорично заборонено використовувати цей текст частинами або цілим у виборчих кампаніях. Ця заборона поширюється на всі континенти й території без винятку, у тому числі країни, які отримали незалежність і втратили її. Одним лише цим автор інтуїтивно зменшує кількість революцій: одне століття – одна революція.
Автор не несе фінансової відповідальності за можливе банкрутство компаній, які займаються так званим космічним туризмом (одне з тлумачень поняття «космічний туризм» передбачає подорожі пасажирів на космічному кораблі, що різко дисонує з позицією автора, викладеною вище у розділі «Дедикації»).
Початок.
Почалося...
Сонце і Місяць світять одночасно.
«Зебри» дня в ніч і навпаки немає.
Семафорів, маяків, компасів, навігації, регулювальників, провідників також немає.
Рай і Пекло – одне й те саме.
Релігії змішалися.
Ані часу,
ані дискретного простору.
...наближалася повня.
І було страх скільки ворон.
Небо стало чорним
і корчилося в судомах від помахів їхніх крил.
Лише місяць і лише ворони.
Пам'ятається, птахи здійняли пекельно-тяжкий шум.
Вони відчували.
Це висіло в повітрі.
Цим був наш
свербіж...
Він пожирав усе довкола.
І ворон теж.
Крики посилювалися, так само як збільшувалася жага...
Простирадло було червоним. Небо – чорним.
У безупинних перевертах наших тіл
весь світ став
червоним і чорним.
Червоними були стогони,
чорною – повсюдно видима тлінність...
Наші стогони тонули в пташиному крику
й рідшали в бездонній близькості.
Ворон ставало більше, вони прилітали безладним хором.
Наближалася повня.
Раптово світ онімів.
Місяць обернувся на червону кулю.
Чорне стало площиною...
І лигнуло червону кулю.
Цей запал...
Він приходить без запрошення...
Коли його ніхто не кличе...
Такий собі струмінь, густий і млосний.
Клаптики енергії і ваблять, і кудись штовхають.
Навколо все набуває сенсу.
Кроки сміливішають, хода стає твердою.
Розрізнені уривки
складаються в одне суголосно-покірне.
І настає радість. Не короткочасна!
Тому що час втрачає гостроту, більше не екранує.
Так, життя, що є оригіналом, – це
пекіджтур без будь-якого часу!
P.S.
Від цього, до речі, стає зрозумілим і по-справжньому близьким Шекспір зі своїми Ромео і Джульєттою. Він подарував їм смерть в апогеї, на вершині екстазу, а сказати простіше – зупинив стрілки годинника. Недарма кажуть, що «щасливі на години не зважають».
P.P.S.
Тоді навіщо у всьому світі виробляють таку величезну кількість годинникових механізмів, що давно перевищила чисельність населення всієї планети?
Я споглядаю світ великими очима,
що увібрали в себе всю досвідченість людства,
і вже знаю все.
Мільйони років історії людського роду,
відображені свічадами моїх очей...
Залишається жменька, крапля в морі –
пізнати, хоча б на мізинчик,
себе.
Світи бувають різні, хоча насправді світ один.
У нього, як і в них, різні обсяги, і трапляється,
що один світ уміщує в себе багато інших світів.
У світів є властивість звужуватися й розширюватися.
Не від температури довкілля, звісно.
А від ступеня нашої з вами розслабленості,
висоти польоту й широти погляду.
Світи також різняться за якістю помелу.
Так, трапляються грубі, менш грубі й тонкі.
Як борошно.
Тільки тут все навпаки.
Що дрібніший помел, то шкідливіший хліб.
А що тонший світ, то він ліпший, добріший, благодушніший.
Тонкий світ не залишає видимих слідів,
пропливаючи повз величезною хмарою,
звуком пташиного польоту
або лагідним доторком вітерця,
коли ми стоїмо на вершині гори.
Цей світ закоханий по вуха у світло: сонячне й місячне.
Музику сфер.
Звуки великої тиші.
Барви сонячного заходу.
Мазок відгомону пташиного польоту.
Палке дихання кохання.
Холодну джерельну воду.
І дерево як основний будівельний матеріал для людського житла.
Та й узагалі
за якогось дивного збігу обставин
тут яскравіше світить сонце, простішою є їжа, менше метушні.
Найбільші диваки – це діти.
Вони будують фантастичні замки з піску
й не бавляться у війну.
Всі люди посміхаються одне одному,
не бояться ночі, туманів, зими, дощової погоди.
Вони вчаться в самої природи
й не марнують час
на вигадування безглуздих наукових дисертацій,
що поповнюють запорошені архіви.
Вони ніби лише спостерігають за світом,
водночас активно його творячи.
Вони будують нове, молоде,
легко відпускаючи старе, віджиле,
не порушуючи й не руйнуючи самого життя.
Пливучи за течією, вони будь-якої миті, якщо треба,
готові здолати найбурхливішу протитечію.
Їхній дух і думка ніколи не старіють,
у блаженному сп'янінні залишаючи тепер вже відпрацьоване тіло,
що їм добре відслужило.
Саме вони, дух і думка, і прочиняють вікно
у такий завжди новий і водночас старий світ.
Щоправда, до цього моменту вікна як такого вже немає.
Воно назавжди
втратило раму
й розфокусувалося
у вічність усесвітів.
Скоро настане весна, у мене вона вже ступила.
Правда, найбільше люблю осінь,
але це не відіграє жодної ролі.
Я був розважливим у юності.
Ця риса характеру супроводжує мене все життя.
Але сьогодні
хочеться пустувати,
не озираючись на інших.
Якось зовсім не залишається часу жити,
відчувати, що й у мене є життя, своє життя...
Ми звертаємо увагу на оточення
і ...втрачаємо жвавість,
оберти власного життя.
Витівки. Звичайні хлоп'яцькі пустощі.
Це те, що випало з обойми.
Можна пустувати й водночас залишатися серйозним,
працювати з користю.
Тільки все навколо якесь недоладне,
усі живуть якось не так, відводять від себе щастя.
Релігії, суспільство, традиції, догми,
перешіптування за спиною...
На що все це схоже?
На все, лише не на наше власне життя –
подаровану природою можливість.
Фейковий, оманний шлях.
І розуміння цього приходить здебільшого пізно.
Чому ми гальмуємо, коли потрібно додати газу?
Так, взяти й тиснути до упору!
Не ховаючись отак розстебнутися.
Оголити наші почуття,
відкритися перед усіма,
зізнатися, що ми не кам'яні стовпи,
а живі істоти,
яким подарували життя,
і судячи з усього, для того,
щоб простувати ним самостійно.
І не лише по узбіччю – по життю,
по самій суті життя!
Пустувати, хочеться пустувати, як тоді...
Так, ось він, у коротеньких штанцях,
дріботить мені назустріч із фотографії...
Маленький бешкетник,
який виріс у таке здоровило...
Починається...
Уже скоро, можливо,
я сподіваюся... Вірю... Майже...
Прицілилися.
Дощ...
Життя...
Вони йдуть поруч. Завжди.
Адже життя вічне.
Так само, як і дощ.
Він завжди десь іде.
Сьогодні – над Африкою,
завтра – над Америкою
і так далі,
доки не обійде всю планету.
Він, дощ, дав собі обітницю —
допомагати життю: його зачаттю, зростанню, розвитку,
животворній і перетворювальній силі.
Може, тому дощ дуже полюбляють діти.
Вони ще не встигли втратити бадьорості.
Незаплямованості сприйняття життя.
Свіжість свіжості,
яку вони вбачають в усьому.
Їхні тіла ще сповнені води.
Позитивно зарядженої.
Це особливо добре видно з їхньої шкіри,
що натягнута, як струна, і пашить здоров'ям.
З тієї ж причини не байдужі до дощу закохані.
Закоханість – саме життя,
найповніший його прояв.
І відображення.
Це водночас і інстинкт.
Інстинкт поповнення роду,
запліднення новим життям.
Нове життя особливо добре відчувати,
чи то нюхати, після дощу. Пробували?
Коли дощ випаровується з трави, кущів, дерев
і починає свій зворотний шлях туди, угору...
Особливо люблять дощ птахи.
Здається, що вони закохуються одразу після дощу,
сидячи на гілочці,
мокрі-мокрі,
сумні-пресумні.
Вони вдивляються,
коли ж нарешті на сусідньому дереві з'явиться він,
їхній майбутній обранець.
Та що там птахи, навіть риби оживають
у своєму велетенському водному просторі,
такому монотонно тихому для нас, людей.
І здається, що вони жваво підпливають до поверхні води, по дорозі ковтаючи повітря, лише
для того,
щоб залишити його менше нам...
Милі, добрі жартівники...
Вони щось знають. Мудреці!
Наприклад те, що під час дощу немає потреби ховатися.
Та й узагалі,
ніяковіти, соромитися –
не найкращий вибір у житті...
Людському зокрема...
Виходьте зустрічати дощ.
Настала пора. Не відкладайте.
Беріть планку з розбігу.
Без довгих роздумів, тим паче сумнівів.
Знаю, в голові плутаються різні думки,
хоча насправді це не думки,
а тугуватість, що заважає жити,
точніше, не дає ресурсу літати.
Відкиньте ж цю чортову дурість
і
левітуйте,
не заземляйтеся,
не заганяйте дух у матеріальну оболонку,
дайте розправитися крилам
і дивіться просто в безхмарне небо.
Та й узагалі, як можна жити,
не закохуючись щодня, щомиті?
Довкола ж стільки краси:
природа у всіх її проявах,
жінки.
Я, наприклад, закохуюсь безперестанку.
Досить лише виглянути вранці у вікно,
якщо я в цей момент перебуваю у місті.
Або вийти на ґанок дерев'яного будинку, якщо в лісі.
Або вилізти з намету, якщо в пішій подорожі.
Боже, скільки об'єктів!
І всі вони чекають, щоб ти звернув на них увагу:
приголубив поглядом,
лагідним дотиком,
ніжною усмішкою,
звучним добрим сміхом,
похвалив,
поділився,
обмінявся позитивною енергією.
Я люблю Сонце.
Прийшла ця любов давно, в один із травневих днів.
Моя мама злегка образилася на мене,
розповнілого на її харчуванні
до чотирьох з лишком кілограмів у її животі.
Я безупинно штовхався
(постає питання: за що маму рідну ображав?) і ...доштовхався.
Розгнівана мама взяла
й виштовхнула мене просто (тут треба на мить зупинитися і сказати, що я почував себе зовсім непогано у неї,
тобто в ній; але те, що постало перед моїм поглядом, я не забуду ніколи)
у квітучий сад,
наповнений ароматом,
музикою
та сонячним світлом.
Відтоді я кохаю Сонце.
І не зраджую йому, жодного разу не зрадив.
Просто мені це не потрібно – зраджувати.
Я живу з ним у повній гармонії
і ніколи не серджуся,
навіть якщо воно мене іноді засліплює або пече шкіру.
І не ображаюся, що воно зігріває інших.
Так, я жодного разу не розчарувався в ньому.
Я бачу його щодня іншим,
але це не заважає спілкуватися з ним,
як зі старим знайомим.
І, що найголовніше, вітатися зранку,
навіть якщо його не видно через хмари.
Я люблю жінок.
Як мені іноді здається, давно. Безкінечно давно.
І буду продовжувати любити.
Вони живлять мене, і я підживлюю їх.
Мені не шкода віддати всього себе
навіть їй, першій зустрічній, що мені сподобалася.
І гадки не маю,
не веду ліку тому, скільки разів на день я закохуюся.
Багато, нескінченно багато...
Це може статися скрізь:
на автобусній зупинці,
у парку, під час прогулянки,
у бібліотеці, театрі –
скрізь, де вони є і де я буваю.
Я ніколи себе не стримую,
адже моє серце безрозмірне,
а витрачена енергія незмінно поповнюється,
ніби сонячна батарея.
Ну а Місяць, зорі?
Як чудово закохуватися в них!
І під ними.
Щоночі.
Складаючи вірші, наприклад.
Так, вони вдячні за гарні серенади.
Скільки сприятливої енергії,
любові, чуттєвості повертають зірки нам
за наші до них проникливі почуття
й любовні вірші!
Хто, як не ми, може дати їм зрозуміти
їхню владу над нами.
Поклоніння неземній їхній красі. Самому диву.
Що може бути прекраснішим,
ніж, сидячи на гірській вершині біля багаття,
ковзати закоханим поглядом по небосхилу,
упиваючись зірками?!
І як чудово, що їх так багато!
І кожному з нас вистачить.
Ніхто не ображається.
Треба лише розслабитися.
І точно налаштувати фокус.
На зірку, що сподобалася, звичайно.
Адже до цього моменту
жінка вже має бути поруч, під бочком.
Трохи пізніше Місяць і зорі дадуть мені перепочити.
Адже я давно не бачив Сонця.
Я тихенько засинаю під симфонію зоряного неба
й ласки коханої,
щоб через годинку-другу прокинутися,
освіжитися в холодному струмку
й привітатися із Сонечком,
яке чекає не дочекається мене.
Бачили?
Воно зійшло з-за сусідньої гори й приголубило мене.
Я у нього сьогодні перший.
На знак вдячності.
За те, що я не забуваю його ніколи
і вчасно встаю вранці.
І не використовую не за призначенням,
ліниво розлігшись на пляжі,
попередньо втерши у власну шкіру
парочку кілограмів крему.
Ну й не зраджую йому з паршивим апаратом
на ймення солярій,
навіть якщо перебуваю в цей час на Півночі.
Тому поспішайте.
Кожен втрачений день,
мить – це змарноване життя.
Терміново залиште зараз усі найважливіші справи.
Вони вирішаться самі собою.
Але тільки після. Після того як...
настала пора.
Весна. Навіть коли ще лежить сніг.
Підсніжники все одно розквітнуть!
Закохуйтеся!
Бо вже осінь.
Та не біда, якщо під ногами шарудить сухе листя.
Воно, так само як підсніжники, шепоче.
Шепоче вам про любов.
Пригальмуйте.
Лише на мить.
Цікавими є взаємини людства з кимось, кого вони називають Богом.
При ближчому розгляді виявляється,
що Бога ніхто ніколи не бачив, хоча більшість стверджує, що він є.
З вуст людей я записав ось що:
Бог є.
Бога немає.
Бог все бачить і чує.
Бог нас любить.
Бог нас не любить.
Бог покарає.
Бог помилує.
Допоможи, о Боже!
Я намагаюся зрозуміти, що ж усе це означає,
і роблю висновок, що люди бояться відповідальності.
Відповідальності за самостійні рішення.
З напарником їм легше.
Це стало їхньою розрадою: боротися за виживання завжди легше удвох.
Навіть якщо той, другий, не треться об твій лікоть тут, збоку.
Мій настрій неможливо зіпсувати.
Мені взагалі чуже це поняття – настрій.
Справді, чому більшість людей
ставлять настрій у пряму залежність
від зовнішніх чинників,
від дій інших людей, погоди та інших нісенітниць?
Адже все навколо являє собою дійсність!
Єдиним правильним орієнтиром має бути
внутрішній спокій,
нейтральність із довкіллям і в довкіллі,
а через них – баланс.
Баланс неможливо порушити.
Нікому й нічому.
Для цього він, баланс, і існує.
Людина є ніщо і все водночас.
Ось вона, найпростіша формула балансу.
Дана до того ж природою,
яка нас ніколи не обманює, не терпить заперечень типу «але ж...»
Коли мова заходить про те,
як і чим зіпсувати настрій,
ми маємо бути нічим,
а коли про справжнє призначення людини – то всім.
Тоді наша душа має розкритися
й зігріти всіх, хто цього потребує.
Вас оточує зло,
його тиск зашкалює,
а ви у відповідь випромінюєте тепло.
Найдосконаліший баланс.
Навіть математично в рівняння складається.
Ось де гідний спосіб проявити себе,
витратити енергію...
Збирання нового життя – ще один приклад гідного витрачання енергії.
Або творчість – ми змінюємо світ на краще.
Розслабтеся,
вашому настрою вже нічого не загрожує.
Є лише кілька речей,
перед якими варто благоговіти.
Записуємо життя як таке під номером один.
Це для всіх.
На друге я записую гори.
Чому?
Просто на великій висоті у мене не болить голова.
Що вище в гори, то менше відчуваю голову.
А спробуй її, голову, у місті потягати,
хоч би й на широких плечах!
Жодні заняття
в ультрасучасних гімнастичних залах
або стимулятори типу кави, чаю,
різних капсул із безглуздими начинками не допоможуть.
Підіймаюся вище.
Голову зауважую менше.
Нарешті настає момент повного кайфу.
Почуваю себе як риба у воді.
А думається-то як!
Які думки приходять!
І не йдуть, залишаються,
не розтрясає їх трамвайна їзда
й не паралізують вихлопні гази на перехрестях.
Правда, погані йдуть.
Туди їм і дорога...
Зате благодатних усе більше.
Відкривається орбіта до мудрості.
Від близькості мудрості й відсутності головного болю – пряма стежка до здорової старості,
точніше, довголіття.
Радісного...
Звільненого від міського смороду та метушні.
Так, забув найголовніше – амурні справи.
Закохуєшся-то як!
Буває, здіймешся на чергову вершину,
окинеш оком усе, що залишилося там, унизу,
і раптом... побачиш дівчину.
І вже ніжна пристрасть.
А вона!
Угледівши тебе, як ти світишся чистотою і здоров'ям,
відчує чоловіка,
який відірвався від земного тяжіння
та ще й з нетривіальним емпіризмом, що не часто трапляється,
освяченим божественною іскрою та міццю гір...
Ех!
Недарма ті боги, що, можливо, таки існують,
страх як люблять висоти...
Не хочу до міста.
Уже
не хочу.
Непомітно для себе я полюбив терпкий смак.
Він наповнював рот гірчинкою та слиною особливого роду й розливався свіжістю по всьому тілу, підживлював сіру речовину.
Солодкий, мій улюблений у дитинстві, полишав мене безповоротно.
Спливли у пам'яті смаки тих років, різонув образ мами,
її неповторна домашня випічка та джеми.
Солодкий...
Солодкість дитинства.
Дитячих ігор.
Повітряних замків.
Терпкий...
Смак життєвого досвіду, мудрості.
Обмежень.
Творення.
Якому з них надати перевагу?
Можливо, до кінця днів своїх залишатися дитиною, продовжуючи гратися, як більша частина синів і дочок Землі?
– Хочете ще шматочок торта? Їжте, не соромтеся!
Незабаром уся планета перетвориться на нерозмірний торт, так що вистачить на всіх – устигайте тільки запихати до рота.
Де мені залишити своє тіло після того,
як воно відслужить призначений термін?
Там, де дуже холодно,
лід,
може, вічна мерзлота –
неподалік від Північного або Південного полюса.
Так, я хочу залишити своє тіло там,
підтопити залишками свого тепла
велику брилу льоду
і, стопившись із нею,
впасти в крижаний океан,
щоб одразу розчинитися.
Думка про те, що там
немає хробаків,
зігріває мене...
Я не буду смердіти,
гризтися із сусідами по цвинтарю,
що мені мало місця,
і мене не висварять,
що зайняв занадто багато його.
Так сталося – ще за життя
я обожнював простір, просторінь.
Не лише для думки – для тіла також.
А ще –
глибоко люблю білих ведмедів!
Я за цього чи того,
сам не знаю якого,
життя
так мало бував поруч із ними.
Боже. Німа тиша... Нарешті.
Немає ані людей, ані їхніх голосів,
немає безглуздих плачів –
адже навіть на цвинтарі
вони не дають спокою,
шумом,
ідіотською музикою
намагаються повернути мене на землю.
Але я не хочу, мені це набридло.
Шепіт... Особливий вид передавання енергії.
Ось чому ним користуються насамперед закохані.
І, звичайно ж, діти.
Закохані і діти.
Вони розуміються на житті. Чи не так?
Знають якусь магічну владу шепоту
над людьми й актори.
Не кажучи вже про справжніх художників,
найкращих композиторів чи видатних диригентів,
що володіють технікою передачі шепоту бездоганно.
Усі шепочуть.
Увесь світ.
Страх відступає,
нас покидають хвороби й стає весело. Усім.
Транспорт безшумний, навіть літаки.
Утім, цей вид транспорту, як і всі інші,
може вже й не знадобитися.
Освоївши техніку шепотіння,
ми самі навчилися літати.
І легко переміщаємося в просторі.
Чуєш? Мураха! Навіть її кроки чутно...
Павук. Звук плетіння павутини.
Метелик.
Помахи його крил
і неповторні візерунки складають пісеньку.
Дивовижну пісеньку кохання.
Шепіт – особлива музика.
Музика немовлят і для немовлят.
Інакше вони не засинали б так солодко
під мамин шепіт.
Шепіт лісу.
Це цілий світ.
Світ,
повний краси,
дивування
та пізнання.
Деякі, дуже талановиті,
наділені особливим видом чуттєвості,
компонують із шепоту цілі симфонії.
Та ще які грандіозні!
Таким був Олександр Скрябін.
Вселенський космополіт.
Ці чортяки росіяни
вміють відчувати,
поєднувати непоєднуване – Захід і Схід.
І місце собі найвигідніше обрали,
що простягається на кілометри,
число яких незбагненне для розуму.
Або Мікалоюс Константінас Чюрльоніс.
Який постійно чув шепоти.
І так само пошепки розмовляв.
Інакше як би з'явилися з-під його пензля
ці дивовижні картини.
Шепоти лісу, гірських вершин,
барв, музики, народних легенд
злилися у нього в неповторну симфонію.
Симфонію шепотів.
Нероздільну симфонію життя і мистецтва.
Того життя в мистецтві,
яке невіддільне від мистецтва життя.
У них, Скрябіна та Чюрльоніса,
було слабке здоров'я,
але могутній талант і дух.
Звідси шепіт.
Тілесна слабкість підтримувала їх.
Дала паростки.
Проросла й розкрилася.
Проявилася міццю.
У них, у великих майстрів, шепіт – це могутність!
Божий шепіт.
Він для тих, хто заслужив.
Хто щиро вірить у доброту.
Несправедливо зазнав образи, розчарування, невдачі.
Але не дав себе зламати.
Обрав справу життя,
гідну мету
і не сходить зі стежки.
Хто може дістати з неба зірку.
Виполіровує світ,
перемагає зло, але завжди силою добра.
Хто надихає світло, коли темно.
Веде за собою натовпи до світанку.
Хто навчився втрачати, щоби потім знайти.
І не чіпляється за матерію, залишаючи собі дух.
Ось до таких одного разу вночі спуститься він,
сам Бог,
непомітно шепне що і як...
Щасливчики. Вони заслужили!
І від цієї хвилини вже не гають часу.
Порадіймо за них.
Шепіт розповсюджується хвилями,
особливими, подібними до ультракоротких радіохвиль.
Щоб усунути можливі перешкоди.
Не те що крик,
Який розплющується об першу ж перешкоду:
стіну, грудну клітку.
Так і не дійшовши до найголовнішого – серця.
Усі шепочуть,
хто заряджений чистою позитивною енергією.
Рослини. Ви чули їхній шепіт, перешіптування?
Він дуже нагадує
шелест листя від подуву вітерця.
А іноді – шарудіння сухих листків під лапками білки,
що спустилася з гілки за вподобаним жолудем.
Часом шепіт сильний, навіть могутній.
Це коли раптом лине сильний дощ,
і важкі краплі
боляченько плюхаються з кілометрових висот.
Потім усе заспокоюється,
доки зовсім не втихомириться
...в останній краплі,
що зіслизнула на землю
з великого листка папороті
й одразу проникла
в суху потріскану землю,
наповнивши її вологою,
нашою з вами праною.
Чому дитина,
яка будує замок із піску,
щаслива,
починаючи його зведення на світанку і закінчуючи при заході сонця?
А чому дорослий щасливий, коли починає будувати свій дім,
і шалено втомлений, спустошений, коли закінчує?
Причина очевидна:
дитина ніколи не думає оселитися у своєму замку
або, не дай боже, жити в ньому, облаштовувати його,
а потім нескінченно ремонтувати.
Вона зводить замок
без огорожі, доступний сонячному теплу,
ласкавому вітру,
і віднаходить своє щастя
у миттєвому, а тому безперервному оновленні,
не звикає до штучних обставин...
Вона твердо засвоїла дитячим інстинктом:
її будівельний матеріал –
пісок –
ніколи не вичерпається,
і вона може будь-якої секунди
змінити проєкт,
добудувати,
перебудувати
або просто
дати морській хвилі розмити його...
Адже завтра знову зійде сонце
й уранці знову буде достатньо піску
з його розумом стихії...
Чудовий будівельний матеріал.
Для нашого розуму – також.
Якщо, звичайно, ми хочемо спати спокійно,
прокидатися бадьорими і будувати вічне,
що не псується й не руйнується.
Я люблю стояти на височині,
мірно-ритмічно перемелюючи
двома величезними ніздрями
невичерпний етер,
а з ним і
оглушливу порожнечу людського життя...
Мій ніс
усмоктує в себе дихання всесвіту.
Він ніколи не збивається з ритму
й ніколи не сопе,
перебуваючи в повному єднанні
з навколишньою природою та космосом.
Він дихає
у справному тілі й з міцним духом у єдності,
споживаючи мізерну дещицю хімічної сполуки,
що огортає планету,
і рекуперує
спокій і тепло.
Мені морозно.
Мабуть, тому що хочу віддавати тепло,
але не можу, мені не дають.
Через те я сумний.
Мені не дають...
Але я візьму, обов'язково.
Поведу до вінця цей світ, як доньку Єви.
І буду творити...
Творити!
Розтоплю свербіж у творчості.
Бажання минуще, треба лише вичекати.
Творчість же ні, вона є сама вічність.
А як ще
вижити білій вороні?
Коли небо чорне-чорне.
І шум перекрив доступ чистого повітря.
Я буду шепотіти й
білі точки висаджувати...
Білі точки...
Вони транслюють тишу...
Німоту...
Шепіт...
Він породжує колір...
Райдугу...
Багато райдуг...
І мою любов до життя...
Адже саме воно, життя, подарувало мені
радість творчості.
І не забере її вже ніхто:
ні чорні ворони, ні холод.
Я мрію про ту,
у якій міг би розчинитися
весь, без залишку.
Ту, яка прийняла б мене без слів,
суто по-жіночому,
з першого погляду,
як блудного сина,
що залишив дім невідомо коли
й повернувся невідомо звідки.
Для чого запитання? Зайве розпитувати...
Зніми одяг і сядь у ванну,
дай розпаритися тілу.
Вимотане чоловіче тіло.
Поневіряння...
Про них до часу забудь.
Вічні пошуки сенсу життя...
Ось
мило,
мочалка,
домашні капці.
Спробуй тарілку густого гарячого супу,
ляж у ліжко,
ліжко на двох,
зігріте жіночим теплом.
Звільнися від останнього тягаря...
Спи...
Сон немовляти...
Ніби лежиш на лісовій галявині,
залитій сонцем,
після тривалої битви...
Ранок.
Батьківський дім.
Звуки з кухні
пробуджують спогади.
Мама.
Вона порається біля плити.
Її турботливі руки.
Міцний чай
і ледь підгорілі ароматні сушки.
Хм, як чудово вирости в радості…
Я пишу...
Відчуваю, як замикаються
два поля...
Мені щомиті здається –
те, що я пишу,
я вже десь чув,
бачив
або хтось це вже до мене написав...
Водночас цей хтось настільки близький мені,
що це вже мало не я сам.
Щоправда, тілесна оболонка невідчутна.
Лише щось мінливе, текуче...
Дивно, скільки не напружуюся,
визначити його стать,
навіть здогадно,
не можу…
У моїй душі час не ототожнюється
з рухом стрілок годинника на ратуші
або з виспівом церковного дзвона.
Кожна місія, новий проєкт
є продовженням попереднього
і водночас із цим щось абсолютно інше.
Може, тому я не знаю,
що означає вік –
формулювання з прибабахом, яке запровадили земляни.
Нова знайома, кохана,
схожа і водночас несхожа
на інших, попередніх.
Але вона ніколи не стає постійною, обов'язковою.
За кілька земних годин
я проживаю з ними повноцінне життя
і, розлучаючись,
відчуваю їх усередині себе,
прикипівши серцем назавжди.
Я знаю, що все є
змінне,
непостійне
і водночас вічне.
І не лише знаю, але й дотримуюся цього принципу.
На жаль, лише те,
що заточують і штампують люди, не вічне.
Зведені будинки скоро руйнуються,
Сконструйовані машини іржавіють і розсипаються.
Але залишається життя.
Воно оновлюється щовесни, щомиті.
Життя – не просто
вічне, а й нове.
За довгі роки,
протерши до блиску штани на учнівській лаві,
достатньо поспостерігавши за людьми,
я так і не зміг збагнути дивного поняття «смерть».
Мене охоплюють великі сумніви
щодо можливості її існування.
Ні, швидше за все, це вигадка.
Комусь, мабуть, потрібно
відмітити, позначити руйнування.
Руйнування фізичного тіла.
Тіла, тіл, яких виробляють скільки завгодно. Тільки хто ж?
Може, те саме життя?
Зустрічаючись із дощем, люди чомусь починали бігти.
Так, вони тікали від дощу й намагалися сховатися там,
де дощ їх не діставав.
Багато хто, тікаючи, дивився на небо і лаявся.
Було вкрай дивно усвідомлювати,
що більшість людей має за першооснову природи себе.
Люди були не згодні з явищами природи!
Проникнути у внутрішній світ таких людей
було понад мої спроможності,
адже набагато раніше я навчився жити
у злагоді з природою,
узявши це за аксіому.
Щоправда, як завжди, тут також траплялися винятки,
яким я страшенно радів.
Наприклад, окремі молоді пари.
Вони
веселилися,
сміялися,
цілувалися,
стоячи під дощем.
Траплялися просто дівчата,
які простягали руки назустріч дощу.
Вони почувалися на сьомому небі
й не звертали уваги на те,
що їхній одяг наскрізь промок.
Треба зізнатися,
цих дівчат я не обминав
і ніколи не розчаровувався.
Вони не цікавилися нічим,
що пов'язано з так званими
моїм заняттям,
місцем проживання,
сімейним станом,
віком –
поняттями-термінами,
які я освоїв уже тут, на Землі.
Я довго гуляв з ними,
жартував,
бавився,
милувався
та любився.
Розлучаючись,
жоден із нас не питав
про нову зустріч
і не обіцяв іншому
нічого.