Прожити життя...
з однією-єдиною
дорожньою сумкою.
Сонце...
Воно світить завжди.
Зараз для тих, хто на одному краю землі.
Кількома годинами пізніше – для тих, хто на іншому.
Для мене – завжди!
Навіть коли я його не спостерігаю
або не відчуваю на шкірі.
Мама, хвала їй,
відрізала для мене в дитинстві такий шматочок його,
що я сам можу випромінювати світло, фосфоритися.
І зігріти.
Якщо воно, сонце, раптом вирішить трохи відпочити.
Місяць.
Я відчуваю його завжди й скрізь.
Коли повний місяць і коли новий.
Коли він набирає сили й коли її втрачає.
Він указує мені непомильний шлях
і виливає світло на стежку.
Мабуть, тому до моєї стежки
завжди збігаються жінки.
Натовпами.
Як на водопій.
Так само, як усе живе населення Африки,
коли починається посуха.
Правду кажучи, іноді їх буває так багато,
що я сам починаю висихати
й важчати
від перенасичення, надлишку енергії Інь.
З останніх сил намагаюся сховатися в горах.
Я йду довго, щоб забратися високо.
Дуже високо.
Що вище, то ліпше.
Туди, де я можу дістати до зірок,
дихати на повні груди,
Змішатися з етером,
моїм улюбленим матеріалом і якістю.
Не хвилюйтеся.
Я скоро повернуся,
заряджений-перезаряджений,
одним словом, такий,
яким ви мене любите,
і знову підживлю вас.
Він – мій друг, і я – його друг.
Інакше він не навідував би мене так часто.
Хоча ми, здається, жодного разу
не зізнавалися один одному в цьому.
Та й навіщо. Коли й так усе зрозуміло.
Він був не на жарт міцний.
Велетенський у всьому.
Жестах, поставі, ході.
Широті мислення.
І глибині душі.
У веселощах. Він умів смакувати життя.
Мабуть, у цьому він був великий.
Відсутність бажань...
Світ, убраний у плоть, був йому чужий.
Він виріс без жодної краплі молока,
так і не пізнавши смаку материнського,
як і іншого, молока.
Його мати,
коли він був у неї під серцем,
поїхала до Сибіру,
сподіваючись на побачення з чоловіком,
його батьком, який обіймав високу посаду до того,
як його заарештували за доносом.
Вона хотіла одного – запитати,
чи вважає чоловік усього її життя себе винним.
Вона витратила на це довгі місяці в лютий мороз.
Майже не харчувалася.
Але її воля,
почуття відповідальності,
жіноча вірність
і відчуття чоловікової правоти
не дозволили їй вчинити інакше,
відійти хоч би на крок від таборових воріт.
Ці почуття живили, ростили дитину.
Відсутність молока пізніше проявилася
у відсутності залежності.
Тієї самої, кабальної зв'язаності, неволі,
що робить з людей і їхніх нащадків
фатально ослимачених.
Відсутність залежностей. Кабала від прихильності...
Помиляються всі – це людська доля.
І він не виняток,
лише він ніколи не помилявся на шкоду людині.
Та навіть коли він був п'яним,
з його вуст не злітало злих слів.
Його ніхто не розумів.
Тому що він обіймав усе.
Усю сущу протяжність.
У його просторі не було перешкод.
Цілина-твердінь, де немає перешкод...
Де думка летить вільно й легко,
без тягаря тварного світу...
Він – один із тих дуже небагатьох,
у яких я хотів би проявитися.
Він міг допомогти мені в цьому,
якби не пішов, –
його покликали раніше...
Трохи раніше, ніж устиг я розгребтися:
ось моє дзеркало, воно майже викроєне.
Історію цю назагал оповів мені молодший друг, а він так само підслухав її у далекому гірському селі, відомому у найближчій окрузі наявністю досить великого санаторію для душевнохворих. Один з його мешканців – «тихий хворий» – людина, що носила воду у звичайному молочному бідоні сільським трудівникам на поля, пасовища, лісозаготівлі.
Щодня й упродовж усього свого життя.
Історія одного людського життя. Від народження до смерті. Одного з багатьох людей. Така ж проста, як і цілісна. Не обтяжена купою метушні, маячні, що чіпляються, прилипають до нас, відволікають нашу увагу й сили від чогось дуже важливого, що присутнє у всіх нас, але набагато рідше виходить назовні як практична дія. Лише зіткнувшись упритул із подібним явищем і замислившись, ми відчуваємо якусь порожнечу й прогалину у власному житті. Ніби пропустили щось головне, можливо, важливіше, ніж те, що займало нас усе життя. Потім, роздумавши про власний ріаллайф, поприцмокувавши, кілька разів зітхнувши, ми, люди, зазвичай сідаємо й пишемо гожу легенду. Домисел про славного хлопця, що присвятив життя односельцям. Добра, гарна вигадка. Тільки кому ці перегуди потрібні? Окрім нас самих? Йому, нашому головному герою? Ні! Це вже точно. Самотній могіканин, його веде по життю інше, ніж усіх нас... А життя його почалася з бідона, звичайного молочного бідона, щоб ним же, бідоном, закінчитися... Він жив і діяв не думаючи, точніше, не роздумуючи. Одним лише обов'язком. Повинність його гнала, змушуючи забути поняття «навіщо» і «чому», геть вимкнувши злічуваність. Ось вона, лісова стежка, протоптана його ногами. Стежка, яку він знав досконально, долаючи її щодня пішки, у двох напрямках:
туди й назад.
Що гнало його безперервно? Адже він не встиг пізнати нічого: ані кохання, ані жінки, ані сім'ї, ані інших дібр, якими решта «нормального» людства володіє.
Усе його багатство полягало в бідоні. Але навіть цей бідон не належав йому за правом власності, а лише довірявся йому. Можна сказати, що все його багатство полягало в почутті. Почутті обов'язку.
Це можна порівняти з відповідальністю батьків перед своїми маленькими дітьми, ще не здатними самостійно добувати їжу. Або з тривогою батька, якого призвали на війну, а він щодня страждає від того, що його сім'я залишилася без годувальника. Але від кого він успадкував це почуття? Як воно могло прокинутися, зародитися в ньому? Це залишається питанням. Але тільки для нас. Він не ставив собі питань, і йому не потрібно було на них відповідати. Щодня, засинаючи, він точно знав розклад на завтра. Він не страждав від монотонності праці й не мріяв про підвищення зарплати. Не запасався їжею наперед, обходячись лише тим, чим поділилися з ним інші.
Дитина природи. Майже... Щасливець.
Жити одним і тільки сьогоднішнім шматком хліба. Носити одну-єдину пару взуття, не маючи запасної у шафі. Радіти нинішньому сонцю. Щодня засинати лише від фізичної втоми. Дивитися всім просто в очі. Не мати ворогів: ні зовнішніх, ні внутрішніх. Одного спекотного літнього дня пастухи його не дочекалися. Вони знали, що причини тому бути не може. Крім однієї... У горлі у всіх пересохло. Цього разу не від спраги. Вода, яку вони пили вже багато років, була особливої якості, і зараз, з цієї миті, її, як і незамутнених думок нашого «тихого» героя, потребувала інша, більша частина людства.
Перший промінь ранкового сонця заглянув у вікно, відбившись сонячним зайчиком від молочного бідона, що стояв на шафі, в очах хлопчика, який щойно прокинувся. Предмет цей був нестерпно знайомий. Уночі він бачив дивовижний сон... Зелені поля... Квіти. Гірський потік. Чиста холодна вода, від якої і зараз ломить зуби. І... якась металева посудина. Така знайома. До болю знайома.
Я зустрічав багатьох знайомих
ще за земного життя людей,
серед яких були й родичі.
Так називали тих,
чия матеріальна оболонка походила
від одних і тих самих чоловіка й жінки.
Серед них були дуже близькі за духом,
але також абсолютно чужі та байдужі.
Наприклад, ті, які шукали зі мною дружби,
щоби попросити грошей у борг.
Або, навпаки, соромилися спорідненості зі мною
через моє покликання.
Вони вважали,
що мистецтвом і мандрами
можна займатися суто
у вільний від основного роду занять час.
Через це люди поділяли життя
на різні дуже вузькі спеціалізації.
Людям здавалося,
що основна частина відведеного їм часу
має бути присвячена бізнесу,
підпорядкуванню життя одному великому завданню – зароблянню грошей.
І що більше стрижеш капусту, то шанованіший.
Потім, відповідно,
що більше грошей тринькаєш, то краще.
Далі, що більше грошей відкладаєш,
то більше залишається на власний похорон,
дітям, онукам.
Кумедно було й те, що людей такого сорту
забували швидше за інших після похорону.
Вони не хотіли розуміти,
що людське життя не ділиться
на роботу, дозвілля, сон, свята, прийом їжі, хобі.
Життя для мене було єдиним,
цілісним і багатогранним –
без пріоритетів і дрібниць –
один акт,
що не має кордонів,
а також поділів, роз'єднань, дисциляцій.
Народження і смерть дарували однаковий драйв.
День і ніч, зима і літо,
гори і море викликали однаковий захват.
За своє життя
я не зміг навчитися лише кількох речей:
вживання м'яса,
проживання у залізобетонних будинках,
забруднення довкілля,
виробництва нових життів
без глибокого кохання до жінки,
диференціації знання на окремі предмети,
дефініції віку через вік тіла.
Одного разу я зустрів свого старшого брата за кров'ю,
з яким я був пов'язаний і вищими узами.
Треба сказати, явище нечасте
у родинних стосунках.
Були також зустрічі з матір'ю, батьком –
цими милими моєму серцю людьми,
що подарували радість багатьох відкриттів.
Брат був неймовірно радий зустрічі,
подарував мені книжку – трактат про буддизм,
оригінальний і своєрідний погляд на життя,
найбільш правдивий і безпечний з усіх,
відомих людині,
що відрізняється до того ж
достатньою широтою бачення світу.
Мама спочатку хвилювалася,
що я був без головного убору,
в той час як температура
була нижче за 20 градусів за Цельсієм
(тут все ще звертали увагу на різні дрібниці, походження яких було пов'язане з перевагою матерії над духом), і ніяк не хотіла повірити,
що мені невідомі застуди,
коли через неправильне харчування,
тобто поєднання продуктів,
а також нетренованість духу
людський організм забруднюється та захворіває.
З мить вона все ж заспокоїлася,
взяла мої руки у свої
і довго дивилася мені в очі проникливим поглядом.
Нарешті запитала:
– Ти щасливий?
– Авжеж, мамо, – відповів я.
Це так само природно, як те, що я є.
Що я живу!
Чи можна жити без щастя?
Невже земляни настільки виняткові й сміливі,
що можуть жити без щастя?
Мама пустила сльозинку
й уже посвіжілим голосом
несподівано для мене вигукнула:
– Тоді запроси мене потанцювати,
я дуже люблю танцювати з високими чоловіками.
Такими ж, як був мій тато – твій дідусь.
І ми закружляли у веселому танку
вічнозеленої мелодії
під чарівливий голос колись дуже популярного співака,
від якого умлівали всі жінки.
Батько на зустрічі першим ділом
поцікавився моїм здоров'ям,
здоров'ям моїх дітей,
матеріальною забезпеченістю
і заспокоївся лише тоді,
коли я пояснив,
що не витрачаю більше, ніж заробляю,
грошей ні в кого не позичаю
і боргів не маю (милий тато й не здогадувався, що я вже дуже давно не тримав у руках
грошей, зовсім забувши про їх існування).
Потім тато м'яко дорікнув мені за те, що,
на його думку,
марную себе на багатьох жінок,
і порадив обмежитися кількома.
Тато був неймовірно здивований,
що всі жінки вважають мене своїм учителем
і не ставлять собі за мету
закріпити своє становище біля мене назавжди,
воліють лише вчитися правилам симбіозу з чоловіками.
– Боже мій, синку,
ти не уявляєш, як тобі пощастило.
Адже всі мої жінки
після першої ж проведеної зі мною ночі
воліли стати моїми дружинами.
Можливо, я і погодився б,
але ж я один не зміг би їх прогодувати.
Я, як тобі відомо, не народився шахом,
а завжди заробляв важкою працею.
Потім несподівано тато запросив мене в парильню:
попаритися й подивитися еротичне шоу на воді за чашкою ароматної
міцної кави з кубинською сигарою.
Від цього у нього завжди робився чудовий настрій.
– Старий уже я,
але форми жіночого тіла,
їх безперервне споглядання
не дають мені померти,
нагадуючи про безліч усесвітів,
вічність.
Я радий, що пізнав багатьох жінок,
хоча єдино справжньою була твоя мати, – сказав він на прощання, тепло стискаючи
мою долоню.
Зовсім несподіваною виявилася зустріч із донькою,
яка зараз була на порозі земного сімнадцятиліття.
Вона бігла за мною навздогін і кричала:
– Таточку, зачекай!
Я хотіла у тебе дещо запитати.
Хлопець, який мені подобається
і з яким я хотіла б зустрічатися,
на моє запитання, чи згоден він мати десятьох дітей
і серед них не лише світлошкірих,
відповів, що щодо кількості проблем немає,
але чорношкірих він не хотів би мати своїми дітьми,
тому що в суспільстві до таких ставляться погано,
і хоча для нього це не має ніякого значення,
але він не хоче, щоби решта його дітей
через це страждали.
– І як ти думаєш учинити?
– Думаю відпустити його на всі чотири вітри.
Нам не по дорозі, – вже повеселілим голосом
видала вона,
радіючи, мабуть,
що знайшла потрібну відповідь на складне питання, яке її мучило.
Поцілувавши її,
я пішов далі,
у гори,
подалі від людей...
І хоча я любив людей,
спостереження за земним життям згори,
з висоти гірських вершин імпонувало мені більше...
Дідько, як я виправдаюся під час наступної зустрічі з Артуром? –
Є одна лише вроджена помилка – це переконання, ніби ми народжені для щастя. (Артур Шопенгауер).
Раптом
я відчув себе…
двома.
Роздвоєння прийшло раптово,
без попередження.
Ці двоє
інтимували один з одним
то в цілковитій злагоді,
то ні.
Потім почалися й зовсім дивні речі.
Один із них почав виходити з мене
та хороводитися з тим, іншим,
що був усередині.
Це було дещо несподівано,
а може, просто незвично – я не міг
визначити точно.
Найнезвичнішим було тестувати
дотик іззовні до себе того,
що вийшов.
Дотики спочатку здавалися чужими,
у них не було нічого від мого попереднього досвіду.
Я спробував налаштувати себе,
придушити зовнішні ознаки страху,
але миттєво втратив рівновагу
і ледь не гепнувся об землю, –
це був точний знак!
Діяти тут потрібно було зовсім іншими,
ще нікому не відомими методами.
Моє друге я думками стежило за мною,
пильно і довго,
як лев за здобиччю,
на повному ходу вмикаючи або знеструмлюючи мої дії,
згідно з відомими лише там, поза Землею, правилами,
що доходять до землян
безладними уривками, недомовками...
Ох уже ці двоє...
Я часто бачу уві сні великі годинники,
усі три стрілки яких синхронізуються
з дзвоновим набатом.
Це паралельно й певна експлозія космосу.
Космос вибухає
і розлітається на незліченні частки:
планети, комети, зірки.
Які потім обсипаються,
опадають на величезний циферблат.
Важезні стрілки групують їх.
Починається нульовий відлік.
Нова ера...
Обсипається листя...
Його грайливе кружляння від легкого подуву вітерця.
Дорога вгору,
погляд із пагорба,
жовто-іржаві, червоні ліси...
Осінь.
Смуток і радість. Під боком. Вухо до вуха.
Смуток – від мудрості.
Радість – від творчості, навіяної
осінньо-листопадовою фрустрацією.
Обсипається листя.
Грайливо кружляє.
Подих вітерця.
Стою, ловлю листя.
Зловив!
Ось вона, радісно-сумна якість...
Новий різець.
І знову годинник.
Тепер секундна стрілка поспішає,
притягуючи космічний пил.
Від стрілки
під час кожного її перескакування
відлітає одна зірка.
Хвилинна їх елегантно групує в сузір'я.
Одна лише годинна стрілка забарилася.
Але й вона просувається.
Правда, навіть для мене, надто повільного,
неквапно.
Ще добре, що я нікуди не поспішаю...
Розчиняюся, розсипаюся на циферблат.
Ой, дідько, боляче.
Не встиг відімкнути своє тіло
й дістав просто під зад від секундної стрілки.
Здається, вона не шкодує нікого,
перемелюючи всіх і все на одноманітну кашку.
Моє чоло дорівнює... всесвіту.
Показне, зграбне, браве, а головне, породисте.
Чоло підноситься над усім і покликане
керувати...
Порода не потребує перевірки,
Будучи цілком і повністю написаною на моєму чолі.
Я вершу долі світу спокійно, розважливо,
без зайвого поспіху, метушні,
знаючи точну ціну навколишньої дійсності,
що ввібрала тисячоліття,
тисячоліття історії мого народу.
Думки течуть від нього рівномірно
й на всю товщу заповнюють обсяг Планети.
Тут вершиться історія,
уся,
усього Світу...
Мир змінює війна,
відкладаючи зморщечку на цьому, здавалося б,
бездонному вмістищі.
Це обставина мене не турбує.
Один лише раз переживши велику війну свого народу,
помножену на війни інших народів,
я вже не відчуваю колишньої тяжкості,
точно знаючи
основне начало, що керує світом.
Я лише пом'якшую біль, муку людства,
що безперервно тараниться
надмірною свинцевістю об моє чоло,
сприяю уникненню великого провалу,
здатного знести планету,
зірвати її з орбіти силою зла.
Я читаю тисячоліттями,
невимушено переступаючи континенти й часові пояси.
Я є одночасно сином свого народу
і космополітом.
Зовсім не коротка хроніка
безпомилково підказує
цю маленьку мудрість.
А як ще вільно вижити?
Я – майстер.
Майстер своєї долі.
Не знаю нікого,
хто міг би хоч на йоту стати
моїм помічником у цій справі.
Справі будівництва моєї долі.
Я не забираю у людей повітря.
Не харчуюся з їхніх полів.
Не сплю в тих житлах, які вони облаштували,
і не визнаю їхніх кордонів.
Я бажаю всім добра
й несу відповідальність.
Відповідальність за свою долю,
так само як і за долю всього людства.
Я вимірював
тисячами...
Один любовний акт – тисячею поштовхів, ударів.
Ударів двох власних яєць
об сідниці моєї обраниці.
Кінцевою метою було
пізнання...
Пізнання й
переродження...
Пізнання тіла,
кожної прихованої клітинки.
І переродження духу.
Оновлення думки.
Розкриття думки...
А потім уже поповнення...
Поповнення роду.
Роду добрих і сильних.
Я пишу...
Щоб розповісти про моє кохання до тебе,
залишити трохи мудрості
нашим із тобою дітям...
Я малюю...
На величезному моєму полотні – небосхилі...
Мій пензель – вітер...
І сонце – серце моє.
Дивись!
Його тепло затопило весь світ...
І тебе зігріє...
Ми почекаємо разом, поки настане ніч.
Зійде місяць...
Наше взаємне прагнення одне до одного...
Ранок. Я співаю...
Цю пісню почують діти,
які ще не встигли народитися на світ
від нашого з тобою кохання.
Я не хотів нічого,
чим бодай найменшою мірою міг би
занепокоїти людей,
змусити їх задуматися,
тривожитися чи співпереживати,
страждати чи радіти.
Я роздумував,
як підштовхнути їх,
щоб вони через мене
заглянули кудись,
почули щось,
відчули дещо.
Я націлився лише
ткнути –
звести в одну точку їхні вуха й очі.
У ту саму
невидиму точку,
від якої або з якої раптово починається
рух,
потім бродіння
і, нарешті, вибух.
Вибух,
що одночасно спустошує і створює.
Руйнує
старе,
змертвіле,
зле.
Творить
нове,
животворче,
добре.
Завдання було найвищою мірою багатопланово-складним, настільки, що з ним не впорався ще ніхто, кого б людство хоч трохи пам'ятало. Жодне з мистецтв не могло привести людей до цієї
головної точки,
точки найвищого екстазу,
точки відліку наступного нетрафаретного світу…
Це був сон.
Так само ясний, як реальність.
Водночас приємний і страждальний.
Він снився в дитинстві.
Я прокидався
й хотів повторення найстрашніших сцен.
Це падіння...
Міст розколюється на дві половинки.
Точнісінько в найпотрібнішому місці,
під підошвою моїх черевиків,
так, що вже не втриматися,
не відступити назад або стрибнути вперед.
Останній погляд,
малюсінький квадратик мосту ще під каблуком.
Міст,
остання його опора
Втікає
з-під ніг..................
.................. ........... .......................................
......... ... .......................
............................. і немає нічого..............
............
...................................................................
..............................
.............................................................
.............................
..................................
......
лише політ...
Тіло розріджується в скупчення пари,
невагому повітряну кулю.
Якийсь фіолетовий канал
прокреслює всередині тебе
лінію від підошви до потилиці.
Політ не припиняється.
Він неозорий.
Вода зовсім уже близько.
Я пізнаю відсутність тіла,
хай евентуально, ненадовго.
Це мить.
Ні. Вічність!
Миттєвість і Вічність.
Пустотілість. Заповненість.
Пустопорожність і зарядженість водночас.
Відсутність матерії!
Під ногами – скрізь.
Лише якийсь об'єм
і невловимі контури власного тіла.
Порожньо й легко.
Як шкода,
що лише вночі…
Я зарився між її ніг,
прямісінько під горбок, у розкішницю.
Таку теплу, що приємно шурхотіла
об моє чоло, ніс і губи.
Я лицедіяв.
Грався нею, як улюбленою іграшкою в дитинстві,
забувши про час.
Сам на сам із нею, сам на сам із підвсесвітом...
Я нічого не бачив, не чув, не розумів.
Зовнішній світ був надійно відгороджений
пружними оксамитовими стегнами.
Амбра дражнила,
відкриваючи всі нові й нові горизонти,
і все більше затягуючи у вир незвіданого.
Я пронизував її
на всю можливу глибину всесвітів
і провалювався...
Забував усе, чого мене вчили.
Тут був справжній епіцентр світу.
Мого світу.
Світу, який я здатен утримати,
Світу, де я один із багатьох
і водночас єдиний...
Я не зупинявся,
у передсвітанковій краплинці роси відчувши,
що
центр усесвіту і я злилися в одне...
Я впізнавав себе в деяких землянах,
яких зустрічав на своєму шляху.
Бризки мої були всюди.
Ці незвичайні частки
відчувалися не лише в космосі,
але й у навколишній природі планети:
рослинах,
деревах,
гірських річках і озерах,
тумані,
хмарах
і етері.
Особливо цікаво було
спостерігати за жінками,
з якими я зустрічався зовсім нещодавно,
якусь пару земних тисячоліть тому.
Багато хто з них стали
веселішими, добрішими й мудрішими,
виховували нове покоління,
колись зарядившись моїм матеріалом
і давши цьому особливому насінню
ріст
і нову якість.
Я продовжував пошуки своїх бризок,
що, правду кажучи,
було геть не простим завданням.
Це потребувало
неабиякої інтуїції
і як піску в морі – знань.
Адже переважна більшість
була з іншого тіста,
чужою.
Я ніяк не міг зімкнутися,
законектитися з ними.
Зрозуміти хід їхніх думок
було неможливо.
Вони вважали відправною точкою світу
своє фізичне «я»,
а також дещо,
що вони визначали словом «доля».
Я намагався розшифрувати
це поняття – «доля».
Якщо долею вважати те,
що керує всім світом
і кожною людиною зокрема,
то навіщо людина молить про життя,
навіщо бореться за нього, життя,
навіщо зрештою зачинає його?
І я зрозумів, що моє посланництво ще не закінчено.
Доброякісних,
важливих часток
усе ще мало на планеті.
Занадто мало,
щоби почати
нове літочислення.
Буває, я один.
Буває, мене багато.
Буває, зранку я чорношкірий,
в обід – жовтий,
а ввечері – білий.
Трапляється,
я дивлюся на себе в дзеркало,
а трапляється, що з дзеркала на мене дивиться я.
Так хто ж я насправді?
І скільки їх, тобто мене, є,
міститься в мені, у моєму тілі,
у всьому просторі,
одночасно поділеному й помноженому
в короткій миті тисячолітньої історії?
І хоч я не займаю багато місця,
тобто ані трохи не відбираю його в інших,
я постійно відчуваю нестачу простору –
настільки зухвало й упевнено
я ним оволодіваю…
У мене велика душа.
Дуже велика.
Здатна вмістити весь світ
і всіх істот зокрема.
Я відчуваю себе вкрай незатишно,
часто замислюючись,
чому мені дали тіло землянина
із завданням жити тут.
Я зовсім не володію якостями,
що дають змогу займатися чимось конкретним,
найматися й виконувати роботу за чиїмось завданням.
Я ніколи не нудьгую,
але завжди самотній.
Обсяги моєї душі,
сила енергій
не знаходять застосування у просторі,
завантаженому не стільки людьми,
скільки їхніми дивними думками.
Більшість людей побоюються мене.
Одні вважають мене диваком,
інші – неприступним,
треті – зарозумілим.
Їм невтямки, чого я хочу,
тоді як я не хочу нічого.
Перебуваючи з ними в компанії, я
водночас близький і дуже далекий від них,
не навчившись затримувати свою увагу,
хоча б на трішечки,
на клопотах,
які їх цікавлять.
Я часто спостерігаю
за жіночою половиною населення.
Тут багато дівчат і жінок,
які мені подобаються
і з якими я не відмовився б провести час.
Вони також поглядають на мене,
відчуваючи мою неземну розслабленість,
добру енергію,
просту привітну посмішку,
за якою не ховається
якийсь лихий намір або корисливість.
Я, однак,
не обдаровую своєю увагою більшість із них,
запрошуючи тільки най-най…,
тобто близьких до мого уявлення про ідеал.
Вони наповнюють мене особливою енергією,
що приємно розливається по всьому тілу.
Я нічого у них не прошу, але отримую все.
Усе, що в них є,
але що не виявили інші чоловіки.
Вони й самі дивуються з себе,
не підозрюючи раніше про приховані свої здібності.
Нерідко й вони знаходять у мене
нерозкриті точки на тілі.
У такі хвилини я радію, як колись,
бувши повнокровним землянином
у своєму земному дитинстві.
Я відшукую нові зірки,
що схоже на відчуття,
яке нагадує лоскіт
від маминих рук у моєму ранньому дитинстві.
Те, що відчуття дитинства здатні ожити,
тобто настільки глибоко відбилися в пам'яті,
є повною несподіванкою навіть для мене.
І раптом я заспівав, ні, імовірніше, завив.
Голос мій тремтить,
готовий до останньої пісні, в якій немає місця
брехні —
першорядній звичці
та найбільшій силі,
що заполонила Землю.
Одного разу вдихнувши якийсь свіжий аромат,
що йшов від зустрічної жінки,
я відкрив нові горизонти.
А групуючи
звуки-і-кольори
в певних комбінаціях,
я звернув увагу на те, що
люди перетворюються
на веселих привабливих істот,
їм добре працюється,
навіть тварини й рослини – і ті радіють.
І ось я задумав справу життя –
кольоросимфонію-містерію…
Я хотів стати досконалим художником, різьбярем,
заради поставленої мети підкоривши собі
всі види мистецтва та явища природи.
І вирішив почати з тривалого голодування:
очищення мозку й тіла від міського бруду та стресів,
які вгризаються в людське тіло,
у кожен його куточок, наче кровопивці.
Це не було дуже складним завданням.
До розпорядження був повний набір
об'єктивних і суб'єктивних чинників:
гірське повітря, чисті джерела
і, зрештою, власна воля.
Я подумав,
що буду перевіряти процес очищення організму
за білками очей,
відображення яких я бачив щодня
по кілька разів
у дзеркалі улюбленого джерела,
коли втягував ротом воду просто з поверхні.
Спочатку я не любив себе, точніше, своє обличчя.
Непросто було спокійно дивитися у власні очі.
Після перших двох тижнів виявилося,
що червоні прожилки, такі звичні,
почали зникати.
А ще за тиждень почала сходити й жовтизна.
Поступово поверталося відчуття кольору,
справжнє, не спотворене містом.
Шкіра також очистилася,
суглоби стали пружними, як у далекому дитинстві.
Я легко йшов п'ятнадцять – двадцять кілометрів під гору
і стільки само вниз.
Тіло легшало, а разом із ним і мозок.
Думки стали спокійнішими, упевненішими,
а головне – тоншими.
Найбільш дивовижним став сон.
Я засинав миттєво
й так само прокидався
рівно за пів години до сходу сонця.
Мої біоритми, зруйновані урбанізацією,
тепер щораз більше синхронізувалися
з навколишньою природою та космосом.
Сни стали чистими, як джерело, з якого я пив воду.
У них не було
ні страху, ні болю, ні ранкової важкості.
А головне, я почав бачити сни,
безпосередньо пов'язані з моєю мрією.
Це були кадри різної тривалості,
у яких змішувалося те, що я раніше називав
реальним і нереальним,
приймаючи, як і всі,
за чисту монету це безглузде розмежування.
Я зрадів, що не лише зрозумів,
але й відчув увесь цей маразм
обмеженості людського мислення.
Поступово я прийшов до розуміння
необхідності використання всього –
від явищ природи до витворів, створених духом.
Духом –
єдиним відомим мені
будівельним матеріалом,
що не містить нічого
й охоплює все водночас.
Час і простір.
Ці поняття, які використовує «мудре» людство
для позначення незрозуміло чого,
мають промовистий вигляд
у розумних книгах філософів і політиків...
А це лише об'єкти, форми моєї душі,
і тільки від мене,
від моїх думок залежить,
скільки їх помістити щоденно
від сходу до заходу сонця.
Найскладнішим
і поки не вирішеним залишалося питання:
як це передати людям?
Тут, на висоті багатьох тисяч метрів,
я повернув важіль і
вимкнув час.
Я міг дозволити собі це,
перебуваючи під надійним захистом зірок
і достатньо далеко від людей.
Світ задавав чіткий ритм,
зірки – налаштування,
душа володіла всіма паузами.
Позаду була лише
тема.
Її підказували жінки,
точніше, їх чергування.
На щастя, жінок не бракувало.
Я раптом чітко відчув,
що мій пульс – інший,
б'ється, резонує зовсім не так, як раніше.
Владно й змістовно.
Зв'язуючи тіло і думку.
Усесвітній концерт розпочався.
Я завис у просторі,
який відокремлював і одночасно об'єднував
земне життя та космос.
Я однаково добре бачив кожну мураху,
що метушилася в міському парку,
бджолу, що збирала нектар,
і міжгалактичний пил,
що обсипав мене новою якістю.
Я повернув свій погляд на Землю.
Звідси весь світ
пропливав однією величезною хмарою.
Згущуючись іноді в дощ,
вибухаючи громом,
освітлюючись блискавкою
і посипаючись зірками...
Світ поділився на звук і світло,
щоб одразу ж з'єднатися у світлозвук...
Музика спалахнула яскравим полум'ям життя.
Мудра журба піднесла мій власний ритм
на незбагненну висоту.
Відчайдушний крик
розітнув і наповнив тремтінням простір,
розтрощивши самоуяву на уламки всесвітів,
щоб дати їм згоріти в останній пожежі,
залишивши весь непотріб там,
у жаристому попелі, позаду, в минулому.
І незабаром знову, як мільйони років тому,
повернутися свіжим насінневим пилком
на крилах невинного метелика, метеликів...
Їх було багато.
Прямо над нашими головами,
у сповільненому леті-плаванні.
Від дотику з електрикою невідомого нам походження
вони іскрилися,
усипляючи
й підступно висмоктуючи з нас тонус.
Ми прокидалися задурманені під спів,
точніше, монотонне завивання.
Несподівано нас щось припідняло.
Усіх одразу.
Відчинився світ,
де Місяць і Сонце світили одночасно.
Пекло і Рай змішалися.
Якась невидима тонка рука
юстирувала нас за їхнім вододілом.
Ми переверталися, підкоряючись течії,
глибоко занурюючись і так само легко виринаючи,
з гуркотом ударяючись об прибережні скелі,
які, однак, не завдавали жодного болю.
І раптом відкрилося те,
чого кожен із нас чекав усе
своє життя,
здогадувався, що воно існує.
Десь тут, зовсім поруч.
Ми всі разом перетворилися на дурнів –
найрадісніша з прострацій,
недоступна для більшості людства, –
зависнувши у відкритому космосі
та спостерігаючи все як є.
Ми віталися із зірками,
нас підвозили комети.
Вітер дув
в обох напрямках одразу.
Усе кружляло по колу,
розпадалося на спіралі
й знову збиралося в кільця…
Вона була у всьому тут, на березі гірського озера… Каскади синіх гір лягли на водну гладінь і, ледь помітно здригнувшись у дзеркалі від лап безтурботної качки, що приводнилася саме тут, зовсім уже було стишилися, щоб попливти назустріч мені в легкій брижі вітерця.
Нестримана рибка розмазалася об мою щоку й помчала з моїм носом гірським вододілом, але, боляче вдарившись об хмару, дезертирувала.
Спересердя, образившись на простодушну рибку, я сплюнув на воду й одразу ж пошкодував. Бо пропоров і без того нестійку грозову хмару, яка не забарилася пролитися на мене й остаточно зруйнувала шедевр, який, як мені здавалося, будував я сам.
Я сплюнув удруге, азартно-роздратовано, але рибка, що повернулася, мабуть, сприйняла це як подарунок до вечері й з радістю змолола плювок, махнувши мені по-дружньому плавцем.
Стягнувши центр Усесвіту
ніжним шепотом,
я відчув занебесне полегшення.
Непосильний тягар,
як чортова непогодженість,
що тиснула ще з дитинства,
в одну мить зник,
розвіявся, як дим за сильного вітру.
Я приборкав
гнів,
образу,
страх.
І – проявився довгоочікуваний консонанс.
Між екстернальним та інтернальним...
Який уже не поглинав енергію
для принади всього зовнішнього...
Люди перестали звертати на мене увагу,
що було особливо приємно, –
вони не відчували в мені суперника
в буденному значенні цього слова.
Я не штовхався в черзі за ліпшим шматком м'яса,
сідаючи в трамвай, не поспішав першим зайняти місце,
не носив дорогих прикрас,
здатних викликати почуття заздрості.
Чоловіки, колишні суперники,
більше не заглядалися на моїх жінок,
як бувало раніше.
Краса моїх нових подруг-коханок
трансформувалася в якусь
гармонію зовнішнього і внутрішнього,
не пожираючи колишньої енергії
для підтримання сухозлітної.
Нові обраниці
вправно керували моїм творчим тонусом,
ставши рівноправними учасницями дискусій,
занять мистецтвом
і, звичайно, багатогодинних любовних вивертів...
Я перестав хворіти.
Моя воля придушувала хвороби на пні,
як і все, що могло б завадити
здійсненню потаємних і благородних задумів.
Я спокійно працював у цілодобовому режимі,
навчившись зранку
відновлювати нагромаджений уві сні матеріал.
Завдання, що здавалися невиконанними вдень,
вирішувалися уві сні самі собою,
без докладання особливих зусиль із мого боку.
Мені подобалося рухати
щось,
що ще нікому
не вдалося помацати руками…
Був молодий місяць.
У попередні дні я втратив багато сил,
і запаси моєї енергії танули.
Уранці я прокинувся вже геть ослаблений.
Щоб продовжити роботу,
потрібно було якомога швидше відновити сили...
Я освоїв чимало спеціальних прийомів,
прийомів витягування,
висмоктування енергії з музики,
присмоктавшись до неї, впиваючись в неї,
замикаючись на ній...
Повітря намагнічувалося до червоного,
дозволяючи мені заряджатися,
як батареї прискореної дії.
Я поступово збільшував,
намагаючись водночас зберегти баланс,
силу струму й напругу в собі.
Складніше було із частотою –
давався взнаки багатовіковий
вплив чумної урбанізації.
Я спробував екстремально розслабити плечі,
широко розставивши ноги
й угніздившись у самому центрі квадрозони.
Нарешті мені вдалося дотягнутися до точки.
Особливої точки. Точки приєднання.
За минулі роки я вже навчився
виробляти коротке замикання,
щоб під'єднати себе до іншого світу,
який допомагає пізнати
найвищу науку —
Любов...
Ця особлива точка допомагала гамувати навіть біль.
Крок за кроком, нагромаджуючи досвід,
я навчився переміщувати його.
Це було, мабуть, найважчим.
У процесі занять-ігор
із трансформацією та передачею енергій
мені вдалося знайти абсолютно нове застосування
подушечкам пальців,
кінчикам волосся, вій, носа, пеніса, а також губам...
Я бачив музику.
Це виявилося випадково,
напередодні моїх вісімнадцятих роковин.
Спочатку ця здатність проявлялася,
коли я заплющував очі,
згодом – і тоді, коли розплющував, ще пізніше – цілодобово.
Найбільше тішила музика,
вібрації якої збігалися з моїми вібраціями.
Тоді я міг об'єднати
свій простір і простори творця
й виконавця музики.
Я бачив одночасно два світи...
Один, який бачили всі разом зі мною,
та інший, який бачив тільки я.
Обома світами я керував легко.
Це нагадувало роботу
високопрофесійного
телевізійного режисера,
що володіє технікою
накладення кадру на кадр,
помноження, зсування, напливу, розмивання,
керування яскравістю, кольором,
повторення, розмноження –
одним словом, усім, чим може пишатися нинішня
та зможе пишатися в наступні тисячоліття
телевізійна апаратура, тільки
з багатовимірною проєкцією
на увесь простір небосхилів...
Це була та найвища стадія,
коли вібрація моєї думки збігалася з вібрацією тіла.
Тіла, що втрачало
вагу,
щільність,
розтікалося й збиралося, як думка,
в унісон.
Вже не потрібно було додаткових зусиль для цього.
Струми вібрацій вільно,
без перешкод текли до моїх рук, пальців, що тримали
режисерську паличку...
Обличчя не напружувалося,
очі не стежили за струнами, клавішами, акторською грою,
зміною декорацій, пультами керування, машинерією,
вуха – за швидкою зміною тональностей, гучностей, частот.
Просто сам я вже не бажав нічого –
на цей момент і абсолютно органічно
світ назавжди втратив для мене
розмежувальну рампу —
це незбагненне кретинство, фекалію, грубу відрижку людства,
яку люди створили й установили невідомо навіщо,
без видимих на те причин.
Якимось зовсім для мене новим,
щойно оприявненим інстинктом я вловив,
як мільйони сердець уже з'єднуються міцно
в одному світлозвуці... тихому промені моєї душі…
Довгі роки до мене не доходило,
чому ще з юності мене приваблюють полярники, полярні дослідження.
Ковтаючи книгу за книгою,
я завжди був там, серед них,
ніби один із членів експедиції,
знову і знову переживаючи
минулі свої життя через їхні спогади.
Тут, на обожнюваній Півночі, усе було до болю рідне:
собаки, запряги, друзі, улюблений смак снігу,
скрегіт величезних крижаних брил,
а також пекучий холод, зустрічний вітер,
обморожене обличчя —
усе, що становить життя полярника.
Або каліграфія...
Гарні незвичайні шрифти.
Ієрогліфи.
Я любив писати ієрогліфами,
не знаючи їхнього мовного значення,
кожну вільну хвилину віддаючи справі.
Ще один ієрогліф, іще...
Які вони близькі, ці знаки,
просто неможливо позбутися відчуття,
що все це було нещодавно,
можливо, учора.
Я задумався, намагаючись пригадати
місце попередніх занять каліграфією,
але воно вперто не являлося.
Тоді я почав перегортати у пам'яті
всі можливі місця,
де зазвичай таку роботу виконують.
Якесь святе місце, монастир...
Ні, жодних асоціацій
із закритим простором не було.
Але в думках переді мною
знову і знову поставала природа,
величезні повітряні простори,
великі, не заражені хворобами дерева...
Юнак. У затінку...
Під дивовижно красивою кроною,
який зустрічає і проводжає сонце кожного дня.
Довгі рукописи,
стрункі стовпчики ієрогліфів,
характер яких непомітно змінюється,
як змінюється положення
сонця, місяця протягом дня.
Пастушка. Звідки я її знаю?
Така знайома...
А ось зовсім ще незнайома,
яка попри те завжди додає легкого хаосу у моє життя,
щоправда, швидко змінюваного гармонією...
З кожним роком
мій пензель стає легшим і впевненішим.
Він ніби повторює
рухи мого
серця,
душі,
найтонших думок...
Скрип пера...
Чорнило вільно розтікається,
перетворюючись на кольорові простори
й найтонший серпанок...
Або музика.
Створення музики, виконання, диригування великим симфонічним оркестром і
хором.
Я геть забув звичні нотні знаки,
способи видобування звуку з інструментів,
диригентські жести.
Однак музика, яку я створював або аранжував,
так само як і оркестр, яким я диригував,
були абсолютно слухняними.
Я розміщував оркестр на підвищенні,
позаду, півколом – величезний хор,
і симфонія линула крізь незбагненні простори,
приголомшуючи людство небувалою зухвалістю новаторського мислення.
Це нагадувало
вселенську медитацію людського роду,
пробудження від сну,
його поступове просвітлення…
Весь світ поспіль – дзеркало,
і вже
без сенсу
тут живу я,
здобувши цілковиту свободу…
Я тиховодно розчиняюся...
Субстрат легко покидає мене, відчуваючи себе вже
непотрібною, віджилою одиницею вимірювання, що вже відслужила й відмирає.
Нескінченна кількість частинок розлітається,
перетворюючись на етер.
Я йду все далі,
у вікна, ще ніким не освоєні.
Щоб, нарешті,
луснути маленькою повітряною бульбашкою
на водній гладіні гірського озера
під різкий пташиний оклик…
Я довго дивився у велике дзеркало, що стояло переді мною,
відображаючи життя таким, як є.
У безпомильних обсягах.
Строго дотриманих пропорціях.
Справжніх барвах.
Без найменшого спотворення.
Щось було не так.
Я довго не міг зрозуміти що.
Доки не відчув
відсутність... себе...
Так, мене тут не було.
Зір лише тралив якісь дії
у величезному обсязі навколишнього простору,
але не передавав далі.
Невже мені тут немає місця?
Дивно!
У дзеркалі чітко проступали
метушливі чорні точки,
весь рослинний і тваринний світ,
незіпсована й непотрощена природа...
Власне, моє тіло могло б розміститися де завгодно,
без особливих перешкод зайнявши квадратний метр, метри...
Дідько! Як добре, до чого здорово!
Пустка! У голові саме лиш бездум'я.
І етер блукає. Ззовні і всередині. Всюди. Суцільний протяг.
...Тут, біля річки,
я довго вертів у руках плоский камінь
і, звичайно, міг простим зусиллям розбити дзеркало вдрузки.
Але замість цього рішуче жбурнув ним по водній поверхні.
Камінь, перескакуючи з хвилі на хвилю,
стрімко перетнув річку
й м'яко пішов на дно біля протилежного берега.
Я швидко пірнув за ним і, повернувшись на берег, підбадьорений,
сів...
писати.
На жаль, я вже не вмів робити більше нічого…
Я з'єднався з лінією горизонту
і, розчинивши її,
прослизнув
далі,
в інший простір,
інший світ.
Я любив тут бувати…
(див. розділ «Придатність» на початку книги). Читач може пропустити цю післямову, повернувшись до «Сценічного фіналу»
Інтуїція. Я готовий стверджувати, що світ навколо нас походить зі звуку і кольору, у тому числі й люди як невід'ємна частина цього світу.
Базовий принцип. Перший космічний апарат був винайдений у 1909 році. До сьогодні він залишається найдосконалішим засобом для подорожей у космосі. Ім'я цього апарата – «Чорний квадрат» Казимира Малевича.
Практичний аспект. Я виходжу з того, що «Чорний квадрат» – сцена, сценічний простір нашого життя, певне полотно-сценарій, який ми самі пишемо й виконуємо (багато хто називає це словом «доля»). Я ніби розпаковую дивовижний барвистий світ, що є всередині цього чудового квадрата. Він живе найінтенсивнішим життям, світиться, виграє веселкою, звучить; це і є космос, це і є те саме місце (простір, безодня), звідки ми колись прийшли й куди одного разу підемо. Це і є те найнеобхідніше людині свято. Потрібно лише навчитися поводженню з ним, звикнути постійно з ним спілкуватися.
Філософський аспект. «Чорний квадрат» можна розглядати і як розділювальну лінію між предметним і безпредметним, між матеріальним і нематеріальним світами, між живим і мертвим. Я малюю на ньому протягом усього свого життя. Але тепер, здається, час. Час прийшов. Час настав. Час його нарешті відчинити, як вікно, і вилетіти у світ, де
немає горизонту й гравітації.
P. S. Дорогий читачу, я не впевнений, що повернуся... Прошу наперед мене вибачити. І сподіваюся – дуже багатьох це потішить.
Вхідний: 2020.
Заявник: широко відомий у дуже вузьких колах, які не становлять для Академії інтересу.
Національність: не встановлена.
Постійне місце проживання: відсутнє.
Партійна приналежність: не встановлена.
Релігія: за вгаданими ознаками – атеїст певного, не до кінця зрозумілого типу.
Висновок Інституту фізики: можливе дуже вузьке застосування в окулярній оптиці для визначення можливих спотворень зору.
Висновок Академії мистецтв: з огляду на те, що Василь Кандинський на Олександра Скрябіна ніяк не ділиться, Казимир Малевич на Льва Термена ніяк не множиться, а Ласло Моголі-Надь узагалі залишився без напарника, – відкласти на 30 років. Через 30 років передати на попереднє тестування абітурієнтам художніх вишів.
Висновок Інституту психіатрії: запропонувати заявнику постійну прописку в одному з «жовтих» будинків через відсутність у нього постійної прописки (не залишати ж його безхатьком).
Висновок Інституту психології: не становить інтересу. Департаменту «За здорові сімейні стосунки» ретельно перевірити посилання щодо пози № 65 трактату «Камасутра», для чого відрядити в Альпи весь склад ученої ради 75+. Про результати доповісти у закритому режимі.
Висновок Інституту філософії: не становить інтересу. Як виняток запропонувати заявнику зарахування без вступних іспитів на перший курс факультету філософії одного з вишів.
Висновок Академії музики: запросити у заявника його партитури симфоній тиші й пауз, після отримання продовжити дослідження.